Частина 4

   Мілош дійшов до місця, який про нього сказав Місяць.
  Коли Мілош обходив усі вулиці, пам'ятки, будинки, квартири, магазини, й дійшов до „Лісного заповідника Краківського району“, то він (можна ітак сказати, що він майже обійшов усе місто) сказав Лісній службі, що хоче піти у ліс. Спочатку йому забороняли, адже ворота у ліс відкриваються тільки тоді, коли починаються літні дні або канікули (у дітей). Але, коли Мілош обкладав милими словами робітників, то вони не винесли цього, і віддали ключ Мілошу. Сам Мілош радів, що він заотримав ключі від охоронців Лісної служби, і пішов відчиняти ворота до лісу.
  Коли відчинились ворота, то Мілош відчув запах природи.
  — Ах-х-х!... — відчув це Мілош. — Який запах! М-м-м-м-м... — але раптом, згадав слова Місяця, який казав про п'ять мільйонів злотих: — Точно! Моє бажання! Я ж повинен вирушати до середини ліса! Уперед!
  І він зробив „перший крок“ до „Лісного заповідника Краківського району“. Тепер, він реально у лісі.

***
  По дорозі, Мілош думав про те, як йому заробити багато грошей після 5000000 злотих. Тому, думаючи так, його через дві години в шість годин дня замучив голод.
  — Ай, блін! Я так і знав, що я зголоднію через дві години! — скаржився Мілош. — Треба було б спочатку поїсти, а не спішити куди попало! І чому я раніше про це не подумав?
  Голод мучав Мілоша цілі доби. І до вечора потягнув холод.
  — О-о-о-о-ох-х-х-х-х!... — дьоргався від холоду Мілош, й промовив своє слово: — Чому так хо-о-о-олодно-о-о-о? Так і знав, що мене захопить цей холод! Треба було усе-таки брати з собою не одну куртку, а й кофту на вдачу — щоб не захворіти.
  Коли він ходив, то зупинився на хвилинку, й сказав:
  — Цікаво, тут хтось є? Я їсти хочу!
  — О, хто тут? — прокричав один голос.
  — Га? — невгавив це Мілош, і спитав: — Хто тут?
  — Це — я! — і перед Мілошем появився один чарівник з конусною шляпою.
  — Хто ви? — спитав Мілош.
  — Добрий день, — привітався чарівник. — Я — Магістр. Походжу з Іспанії, але сам з України. Я працюю чарівником.
  — Ух ти! — зрадів Мілош. — Давно?
  — Цілих 10 років.
  — Ого! Цілих 10 років? Прикольно!
  — Так, — зітхнув Магістр. — Я бачу, ти зголоднів.
  — Я... Взагалі-то вже поїв, і не зовсім так голодний... — старався це прикрити Мілош, але йому не вдалося: живіт знову забурчав в цю секунду.
  — Ходімо до мене в гості, — сказав йому Магістр. — Там ти трохи поїсиш.
  — Ох, ну, слава Богу! — протягнув Мілош, і спитав Магістра: — Постривайте... А де ви живете?
  — Я, — почав Магістр, й протягнув свою руку у ліву сторону на свій конусний, як гриб, будинок. — живу ось тут в цьому будинку.
  Мілоша це дуже здивувало:
  — Ого! Та він увесь конусний! Він як гриб!
  — Ти правий, Мілошенько. Абсолютно правий. Він як гриб: внизу мій коридор знаходиться.
  — Нічого собі! — не повірив своїм очам Мілош.
  — Так, — погодився Магістр. — Ти правий. Правда він гарний?
  — Звісно ж! — сказав Мілош. — Як начебто, це усе казка.
  — Ха-ха-ха! Розумію, — засміявся Магістр. — Але зато, цікаво, чи не так? Ха-ха! — і заспокоївся: — Ой, гаразд! Що ж, ходімо. Сьогодні у нас на вечерю млинці.
  — Ура-а-а! Млинці! — зрадів Мілош, і стрибнув від щастя.
  — Ех-хе-хе! — підсміювався Магістр. — Так, так. Я радий, що ти любиш млинці. Ходімо.
  І вони ввійшли у будинок конусного гриба. Розповім коротко про будинок Магістра. У його будинку усі обої були практично чарівними: вони міняли свої фігури, узори, картинки і т.д. Кухня була була чарівною: вона сама готувала усе навкруги, як, наприклад: млинці (те, що любить Мілош), картоплю (варену та смажену), суп, борщ, салат, макарони, котлети і все інше. Кімнат було небагато: на першому поверсі було п'ять кімнат, у другому — три кімнати, а у третьому — тільки одна кімната — для магії. Тому, будинок (хочу я так сказати) був чарівним, а вікна усі круглі — як у старих часах.
  Мілоша це дуже здивувало:
  — Вау! Як у вас круто!
  — Так, і не кажи, — погодився Магістр. — Ви тут веселіться, а я піду млинці готувати.
  — Добре! — сказав Мілош, і пішов у кімнату Магістра. Там була двоповерхове ліжко, де й заліз Мілош, щоб пострибати на ньому.
  — Вау, тут так весело! — й почав стрибати по ліжці: — Реально весело! Ха-ха!
  Тут же почувся голос Магістра:
  — Млинці готові!
  — Ура! Млинці! — зрадів Мілош, й стрибнув з ліжка, побіг до кухні.
  Магістр за допомогою магії, доставив млинці з тарілки на тарілку, і підніс це на стіл.
  — Послухайте: у вас щось швидко приготувалися млинці, — здивовано промовив Мілош, присівши за стіл.
  — Тому, що я використовую свою магію для швидкого прискорення їжі, — пояснив Магістр.
  — Он, як! Хе, хе! — підсміявся Мілош. — А я думав, що вони у вас так швидко готуються!
  — Ха! І не кажи! — погодився Магістр, і вертів рукою, яка виблискувала зірками. — На, тримай виделку; наливаю тобі в млинці кленового сиропа, і шматочок масла додаю тобі, — сказав він, й під очами, у Мілоша з'явились і виделка, і кленовий сироп, і шматочок масла.
  — Їж на здоров'я! — побажав йому Магістр.
  — Дякую! — сказав Мілош, і почав їх їсти. Вони по-реальному були смачними. Тепер, і я захотів цих млинців, але я їх з'їм потім, поки не закінчу вам цю розповідь.
  Наситившись, Мілош сказав:
  — Ох, якби б ми тут жили, то тоді, ми напекли б цілу партію млинців! Аж цілих десять тисяч! — і почав розповідати одну історію зі свого життя: — Моя дружина любе готувати млинці кожні вихідні! Але зараз якось їх не готуємо: посварилися, потім помирилися.
  — Я розумію ваші проблеми в житті, розумію, — відповів на історію Магістр.
  — І не кажіть, — погодився Мілош, поїдаючи смачні млинці.
  — Ну, так, якби б мене не обманув один мій вірний друг...
  Почувши оці слова Магістра, Мілош спитав:
  — Який?
  — А от, який! — протягнув палець вгору Магістр. — Я про твого смердючого друга Місяця! — злобно сказав Магістр, повернувшись до Мілоша.
  — Що? Місяць? — здивувався Мілош. — Не може бути! — коли казав, він подавився млинцями, які їв.
  — Так, я саме про Місяця кажу, скумоїде! — почав свої психи на Мілоша Магістр.
  — Місяць? — повторив знову Мілош, але тепер гнівним тоном. — Ні, Місяць не мій друг, він мій помі...
  — Ага, знаю твоїх помічників, які завжди мені брешуть! — нагло накричав на Мілоша Магістр. — Я так і знав, що комусь іншому побажають бажання отримати п'ять мільйонів злотих! Хтось, звісно ж, отримає ці гроші у подарунок, а насправді, я цього хотів!
  — Чому? — здивувався Мілош, закінчуючи їсти свої млинці.
  — Слухай: якось, — почав свою розповідь Магістр. — коли я подружився з Місяцем, то ми з ним прийняли один договір: побажати п'ять мільйонів злотих. І кому вони дістануться? Звісно ж тобі, мій друже, а не мені. Ти вкрав моє щастя, скумідале!
  — Послухайте, — почав Мілош. — Я просто хотів...
  — Замовкни, будь ласка! — затримав Магістр Мілоша. — Я тобі розповідаю: і як я казав, коли я дізнався, що Місяць продав мою мрію, то я дуже розчарувався! Уявляєте? І у цей час, мені розповів Місяць, що він продав мою мрію тобі! Ми посварилися, і більше ніколи не зустрічалися. Ось: ти у всьому винний!
  — А що я? — здивувався Мілош. — Я ж просто хотів побажати щось добре!
  — Ага, знаю я твоє „добре“! — поскаржився Магістр на Мілоша, і врешті-решт, нарешті заспокоївся: — Ех, гаразд. Ходімо на вулицю. Там краще поговоримо.
  Мілош і Магістр вийшли на вулицю.
  — Ну? — спитав тепер Мілош. — І про що ми хотіли поговорити?
  — Вже про ніщо, — відмовив Магістр, і зняв з себе шляпу, вибачаючись: — Я вибачаю тебе, Мілошенько. Я виганяю тебе з будинку.
  — ЩО??!! — шокнувся Мілош. — Чому?
  — Тому, що я не хочу тебе більше бачити! — пугався Магістр, одягаючи свою шляпу назад. — Зрозумів? До того ж, я не збираюся тебе годувати одними млинцями.
  — Я думав, що ви просто дасте мені поспати у вашому будинку, щоб здійснити бажання, — сказав зі здивованим поглядом Мілош.
  — „...Бажання“? — повторив слово, яке сказав Мілош, Магістр. — Ти тупий?! — сходив він з глузду.
  — Ні, — відповів Мілош.
  — Так! — нагло поскаржився Магістр.
  — Ні! — серйозно відповів Мілош.
  — Так-так! — з наглістю скаржився Магістр. — Саме так! Ти що: забув, що я тобі сказав?! МІСЯЦЬ ПРОДАВ МОЄ БАЖАННЯ ТОБІ!!! — закричав він на Мілоша, і за допомогою зілля стрибучості, стрибнув на дах свого будинку.
  — Зараз, я клацну своїми пальцями, і мій будинок (навіть я) пропаде вже за секунду, — попередив Магістр, і сказав своє останнє слово: — Ми більше ніколи не зустрінемося, Мілошенько! Щоб я тебе більше не бачив!
  — Розумію, — сердитим поглядом, але спокійним тоном, сказав Мілош. — Я вас також ненавижу.
  — Гм... — злодійським поглядом сказав Магістр. — А, може й зустрінемось!
  Це були останні слова Магістра. Він клацнув своїми пальцями, і його будинок, і він сам, пропав за секунду по-реальному! Нічого собі, як начебто його тут й не було!
  Це здивувало Мілоша:
  — Ух ти! А він швидко пропав. Тепер, зрозуміло, як чарівники переміщають свої будинки з місця на місце. Ех... Ну, що ж, — зітхнув Мілош. — Якщо це все, то піду собі далі. Нічого мені самому тут стояти.
  І пішов собі далі по лісу.
  По дорозі, Мілош почув у лісі голос:
  — Рубай! — кричав один лісоруб, і почувся тріск. Це призвело Мілоша відліктися від своїх справ.
  — Що це було? — незрозумів він, і заглянув під сосну, де товпилося багато лісорубів: вони рубали дерева, складали колоди у трактор (не розумію навіщо, якщо їх можна покласти у грузівник), палили вогнище.
  — Ну, все, братці, — сказав один з лісорубів. — Ми усе зібрали, тепер можна відпочити.
  — Та-а-ак!!! — крикнули усі лісоруби.
  Коли Мілош дивився на них, його зачухав комар, що залетів у ніс.
  — О, ні! — захвилювався Мілош за свій ніс, і він занадто голосно чихнув: — АПЧХИ!!!
  — ЩО?! — почули лісоруби цей голос.
  — Ой-йой! — захвилювався Мілош, і сховався у кущах.
  — Хто тут? — спитав один лісоруб. Він повернувся у сторону, щоб глянути, хто це кричав.
  — Я нікого не бачу! — поскаржився другий лісоруб, придивляючись на задню сторону.
  — Стійте тут, братці, — притримав третій лісоруб інших лісорубів. — а я тут усе розвідаю.
  Він підійшов до кущів, усе рознюхав, і нарешті знайшов Мілоша у товстому кущі. Мілош застиг від цього ступора.
  — Люди? — здивувався третій лісоруб.
  — Люди? — здивувалися усі лісоруби.
  — Люди? — здивувалися лісоруби, коли вони клали у трактор колоди.
  — Люди? — здивувалися лісоруби, коли вони рубали дерева.
  — Люди? — здивувалися лісоруби, коли вони палили вогнище.
  Один лісоруб схопив топор, і показуючи пальцем на Мілоша, крикнув:
  — Вбивай людей!
  — Та-а-ак!!! — крикнули усі лісоруби, піднімаючи свої топори.
  Мілош злякався їх, і втік від них. За ними побігли й лісоруби. Скажу по секрету: вони не місцеві ці лісоруби. Вони самі були з Чехії, і постійно їздячи по світу, вони сховалися у самому глибині ліса Кракова, щоб польська поліція не знайшла їх.
  Поки Мілош тікав від „кровавих“ лісорубів-вбивців, Магістр радів, що він зміг заманити цього Мілоша у пастку лісорубів. Він як раз увесь цей час сидів на поверхні сосни, що біля лісорубів стояла ще не відрубана.
  — Ха-ха-ха! Так, так! — радів Магістр. — У мене все вийшло! Тепер — моя черга!
  Він взяв якийсь порошок, і кинув його на ту гілку, де він й стояв. У результаті чого, він пропав невідомо куди.
  Мілош біг з усіх сил від цих лісових „маніяків“. І раптом ж, хтось з невідомої дороги вивівся на дорогу трактор. Там сидів лісоруб (він водив трактор) і чарівник Магістр (той, що зник зі своїм будинком). По дорозі, він крикнув Мілошу:
  — Гей, Мілош! Щасливої тобі ночі! „Мертвої ночі“ тобі! Ха-ха-ха-ха-ха! — засміявся він зловіщим голосом.
  Мілош прискорив з усіх сил шаг.
  — І що це за жах мені сниться? — не зміг зрозуміти Мілош. Це був його перший жах цієї „чарівної“ ночі.
  Магістр сміявся над Мілошем далі. І раптом, він клацнув своїми пальцями і зник зі своїми лісорубами, трактором. Просто шок якийсь! Немає, та й все.
  Мілош навіть не дивився і не чув, що коїлося позаду насправді. Він біжав далі, поки не зупинився до середини ліса.
  — Ах! — зітхнув Мілош після цього жаху. — І куди я, це, дівся? — і закричав на увесь ліс: — Коли я виберуся звідси??!! — і лягнув на землю головою.
  У цей час, хтось покликав Мілоша.
  — Мілоша! — почувся жіночий голос.
  — Мілошенько! — почувся людський (чоловічий) голос.
  — МІЛОШ! — сказав шепотом чоловічий голос знову.
  Мілош встав з землі і спитав:
  — Га? Хто тут?
  — Це ми: твої мама і тато, — сказали жіночий і чоловічий голос.
  — Мамо? Тато? — здивувався Мілош. — Ви де?
  — Поглянь угору, синку, — сказав чоловічий голос.
  Мілош підняв голову нагору, і від здивування відкрив рот: він побачив дві душі: маму Мілоша й тата Мілоша.
  — Мамо? Тато? Це — ви? — здивувався Мілош.
  — Так, синку, це ми, — відповіла мама Мілоша.
  — Тобто, ви ті самі мої мама і тато, що померли від коронавіруса у віці 45-47 років? — не зміг зрозуміти Мілош. — У 2022 році, початку лютого?
  — Саме так, синку, — відповів тато Мілоша. — Саме так.
  — Знав, що я вас зустріну! — зрадів Мілош, і потім спитав: — Що ви тут робите?
  — Ми прийшли сюди, синку, щоб подарувати подарунок для тебе, — пояснила мама Мілоша. — Тобто, побажати для тебе одне бажання, яке ти замовляв...
  — Від Місяця, — доповнив тато Мілоша.
  — Тобто, ви товаришуєте з Місяцем? — не повірив своїм вухам Мілош.
  — Ми ж душі, синку. Звісно ж! — відповів тато Мілоша.
  — І, мабуть, побажаємо тобі наше з Місяцем бажання прямо зараз, — сказала мама Мілоша.
  Тато Мілоша потягнув руху у ліву кишеню.
  — Дякую! — подякував своїм душам Мілош.
  Тато Мілоша витягнув з лівої кишені білий порошок.
  — Ось, синку: білий порошок, — показав Мілошу тато Мілоша, і приготувався кинути білий порошок на Мілоша: — Сипимо ми тобі його для твого вдоволення, щоб ти був найбагатшим у світі людиною. — і кинув його на Мілоша. Мілош, зітхнувши, дуже радів своєму подарунку.
  — Дякую вам, мої скверні душі: мої мамо і тато. Дякую! — подякував своїм душам Мілош. — Якби б не ви, я б ніколи не отримав своїх 5000000 мільйонів злотих без вас та без Місяця. Велике дякую!
  — Тепер, іди, синку. Іди! — сказав тато Мілоша.
  — А як же ви? — захвилювався Мілош.
  — Ми тут залишимося, — сказала мама Мілоша.
  — Так. Це категорично заборонено, — пояснив тато Мілоша.
  — Чому? — незрозумів Мілош.
  — Тому, що бажання не здійсниться, яке я тобі побажав, — ще раз пояснив тато Мілоша. — Іди, синку. Іди. Ми на тебе надіємось.
  — Дякую вам, мої тато і мамо, — подякував знову своїм душам Мілош. — Я вас ніколи не забуду. Прощавайте! — і побіг до себе додому через ліс.
  — Який хороший синок, — зраділа мама Мілоша.
  — І не кажи, люба, — погодився з цим тато Мілоша.
  По дорозі, Мілош здолав багато чи яких випадковостей за усі ці дні та сьогодні: він навідав ліс та зустрів своїх душ, потім замовив своє бажання, повернув ключі до заповідника Лісній службі, перебіг зустріч з молоддю та своїм другом Петром, і сміло зі всіх ніг, побіг додому до своєї квартири. Каміла вже у цей час молилася на Мілоша.
  — Ох, господи! — молилася вона. — Коли ж він вже повернеться?
  — Я — тут! — крикнув з дверей Мілош, коли зайшов у свою квартиру. — Люба!
  — Любий! — зраділа Каміла, і пішла з усіх сил обіймати свого чоловіка. Потім спитала, куди він запервся всю ніч, і Мілош розповів їй усю історію. У результаті чого, вона з Мілошем пообіцяла, що ніколи не будуть розставатися, і швидко вони пішли спати.