Частина 2

   На наступний день (щоби відчепитися від Каміли), Мілош знову сидів на підлозі, де й розізлилася знову ж Каміла.
  — Мілош, ти знову мене дразниш! — крикнула вона на нього.
  — Та що ти, мила? Не даєш мені нормально посидіти на підлозі? — поскаржився Мілош.
  — Я сказала: сидиш на підлозі — ночуєш у мами! — заричала на нього Каміла.
  Вона знову психонула і кинула мокру ганчірку на підлогу. І знову бризнула ця ганчірка Мілоша. І знову гнів. І знову зло. І знову ж на Мілоша подіяли нерви.
  — Люба! — кинувся першим Мілош.
  — Мілош! — кинулася на нього Каміла.
  Вони друг на друга дивилися сердитим виглядом з ока на око. А потім розвернулися, і почали думати над своїми питаннями.
  „Я не можу зрозуміти: чому вона перестала називати мене „любим“, якщо ми одружені? — думав Мілош. — Цікаво, цікаво.”
  „Чому він мене називає „любою“, якщо ми вже посварилися? — думала Каміла. — Це мене дуже цікавить.”
  Мілош та Каміла знову розвернулися обличчя к обличчю, й дивно дивилися.
  „Можливо, вона хоче щось сказати?“ — подумав Мілош.
  „Можливо, він хоче щось сказати?“ — подумала Каміла.
  І знову вони розвернулися друг до другу. Мілош хотів щось сказати:
  — Е-е-е... — почав Мілош, але потім замовк.
  — А-а-а... — почала Каміла, але її язик застиг на місці.
  Вони обидва почухали собі затилки, і Мілош усе-таки, врешті-решт, сказав:
  — Ну, гаразд. Що ж...
  — Що ж, — почала Каміла і її язик застиг.
  — Ну, добре! — зітхнув Мілош. — Так тому й бути: не буду сидіти на холодному, брудному підлозі. Але, поговоримо краще через годину. Гаразд?
  — Ага, — кивнула головою Каміла.
  І вони розійшлися по різних місцях: Мілош біля вікна стоїть, а Каміла почала мити підлоги, і суп готувати.
  І минула ціла година мовчання.
  Мілош, коли дивився у вікно, почув голос Каміли:
  — Послухай, любий. Я ось тут подумала: якщо би у нас не було сварок, то що б ми робили далі? Як ми б тепер жили?
  — Я не знаю, — відповів Мілош. — Але я, взагалі, не погоджувався на твої плани.
  — Чому? — незрозуміла Каміла.
  — Тому, що у мене зараз інші плани, — відповів Мілош. — І я знаю, які саме.
  — І які ж? — незрозуміла Каміла з недоумінням.
  — Потім скажу, якщо буде час, — відповів Мілош, і розвернувся до Каміли, струнко до неї ідучи. Каміла дуже дивувалася на його манеру.
  — Що ж, люба... — почав він, покладаючи руку на праве плече Каміли. — Я піду. — і пішов до коридору.
  — Гей! — здивувалася Каміла. — Ти куди?
  — Піду погуляю, — набрехав трішечки (як казав йому Місяць) Мілош. — Як раз, і настрій покращиться, і проблем у нашому житті не буде.
  — Ідеш? — незрозуміла Каміла, й запсихувала: — І без мене?
  — Саме так, моя люба! — також нервував Мілош. — Саме так! Тому... — він пішов, але потім повернувся, і договорив: — Повернуся, мабуть, вечором... Після дванадцяти годин ночі! — і пішов, захлопнув після себе двері. Каміла одразу помолилася на цю поведінку Мілоша.
  Коли Мілош відходив від своєї квартири, то з балкону він почув голос Каміли:
  — Любий!!! Я за тобою буду сумувати!!!
  — Ага, і я за тобою також, — зітхнув Мілош, і пішов по вулиці біля Деревенського парку, на шосе Дубечних та Любліна, на вулиці Тростякова (що біля вулиці Дмитрія Корнєєвіча, де живе Мілош з Камілою), не звертаючи на нікого увагу.