Частина 2

   На наступний день (щоби відчепитися від Каміли), Мілош знову сидів на підлозі, де й розізлилася знову ж Каміла.

  — Мілош, ти знову мене дразниш! — крикнула вона на нього.

  — Та що ти, мила? Не даєш мені нормально посидіти на підлозі? — поскаржився Мілош.

  — Я сказала: сидиш на підлозі — ночуєш у мами! — заричала на нього Каміла.

  Вона знову психонула і кинула мокру ганчірку на підлогу. І знову бризнула ця ганчірка Мілоша. І знову гнів. І знову зло. І знову ж на Мілоша подіяли нерви.

  — Люба! — кинувся першим Мілош.

  — Мілош! — кинулася на нього Каміла.

  Вони друг на друга дивилися сердитим виглядом з ока на око. А потім розвернулися, і почали думати над своїми питаннями.

  „Я не можу зрозуміти: чому вона перестала називати мене „любим“, якщо ми женаті? — думав Мілош. — Цікаво, цікаво.”

  „Чому він мене називає „любою“, якщо ми вже посварилися? — думала Каміла. — Це мене дуже цікавить.”

  Мілош та Каміла знову розвернулися обличчя к обличчю, й дивно дивилися.

  „Можливо, вона хоче щось сказати?“ — подумав Мілош.

  „Можливо, він хоче щось сказати?“ — подумала Каміла.

  І знову вони розвернулися друг до другу. Мілош хотів щось сказати:

  — Е-е-е... — почав Мілош, але потім замовк.

  — А-а-а... — почала Каміла, але її язик застиг на місці.

  Вони обидва почухали собі затилки, і Мілош усе-таки, врешті-решт, сказав:

  — Ну, гаразд. Що ж...

  — Що ж, — почала Каміла і її язик застиг.

  — Ну, добре! — видихнув Мілош. — Так тому й бути: не буду сидіти на холодному, брудному підлозі. Але, поговоримо краще через годину. Гаразд?

  — Ага, — кивнула головою Каміла.

  І вони розійшлися по різних місцях: Мілош біля вікна стоїть, а Каміла почала мити підлоги, і суп готувати.

  І минула ціла година мовчання.

  Мілош, коли дивився у вікно, почув голос Каміли:

  — Послухай, любий. Я ось тут подумала: якщо би у нас не було сварок, то що б ми робили далі? Як ми б тепер жили?

  — Я не знаю, — відповів Мілош. — Але я, взагалі, не погоджувався на твої плани.

  — Чому? — незрозуміла Каміла.

  — Тому, що у мене зараз інші плани, — відповів Мілош. — І я знаю, які саме.

  — І які ж? — незрозуміла Каміла з недорозумінням.

  — Потім скажу, якщо буде час, — відповів Мілош, і розвернувся до Каміли, струнко до неї ідучи. Каміла дуже дивувалася на його манеру.

  — Що ж, люба... — почав він, покладаючи руку на праве плече Каміли. — Я піду. — і пішов до коридору.

  — Гей! — здивувалася Каміла. — Ти куди?

  — Піду погуляю, — набрехав трішечки (як казав йому Місяць) Мілош. — Як раз, і настрій покращиться, і проблем у нашому житті не буде.

  — Ідеш? — незрозуміла Каміла, й запсихувала: — І без мене?

  — Саме так, моя люба! — також нервував Мілош. — Саме так! Тому... — він пішов, але потім повернувся, і договорив: — Повернуся, мабуть, вечором... Після дванадцяти годин ночі! — і пішов, захлопнув після себе двері. Каміла одразу помолилася на цю поведінку Мілоша.

  Коли Мілош відходив від своєї квартири, то з балкону він почув голос Каміли:

  — Любий!!! Я за тобою буду сумувати!!!

  — Ага, і я за тобою також, — видихнув Мілош, і пішов по вулиці біля Деревенського парку, на шосе Дубечних та Любліна, на вулиці Тростякова (що біля вулиці Дмитрія Корнєєвіча, де живе Мілош з Камілою), не звертаючи на нікого увагу.