Частина 1

   Одного разу, у місті Кракові, десь за тисяча-притисяча кілометрів від нашої України, на вулиці Дмитра Корнєєвіча, через Деревенський парк, у п'ятиповерховому будинку, на четвертому поверсі, жив-був один польський житель, якого звали Мілош. Він був одруженим, але не мав дітей, тому що ніколи він не бажав дітей як і його дружина (ви вже знаєте про це з мого прологу, що було у описі Каміли). Жив він, як говориться, мирно. Так, його не ображали, не знищили, не лякали якимось-то небезпеками, завжди йому вірили. Ну, що ж... Що ж... почнемо нашу розповідь!
   Одного разу, жив-був Мілош (повторюю знову, бо це вже офіційний початок історії), і в один раз, як раз, слава Богу, на вихідних, він вирішував одне важне питання: як йому далі жити зі своїми грошима (Згадали, так, про загублені мільйони злотих на нову машину, що зберігалися у сейфі?), як йому купляти їжу, перетвориться чи він із бідняка у багатого (Згадали, так, про бідну кампанію, після сейфа з грошима, що згоріли?). Ну, питання він все-таки не вирішив, але подумав: „А що, якщо мені скажуть, що це брехня? Хто із моїх придурків дасть мені стільки грошей, скільки я захочу? Га?!“

   Тут приходить з кухні Каміла:

   — Привіт, любий, — вона поцілувала його в щоку. — Я ось, тут подумала...

   — Що?! — злився спокійно Мілош.

   — Слухай мене до кінця, — відповіла Каміла, й почала розповідати свій план: — У мене з'явився один план: давай скажемо твоїм робітникам, що це вони у всьому винні, що грошей ми потім виплатимо, повернемо трохи пізніше. А потім, якщо ми прийдемо знову на твою роботу, то вони, мабуть, скажуть: „На жаль, ми помилялися з вами, Мілоше, ми тільки й думали, що про ваші гроші. Оскільки це так, то ми вас вибачаємо. Ви — найкращий у світі робітник, якого ми не бачили в житті! Даруємо вам 5000000 злотих!“ І ми знову станемо багатими, і більше не будемо бідняками! Ну, що скажеш на це?

   Від цих слів, у Мілоша закрутилася голова:

   — Ой, люба, ти впевнена, що цей план подіє на нашу мрію?

   — Ну, так! — з посмішкою посміхнулася Каміла. — Невже не спрацює? Якщо не вірити, то мрія наша не збудеться, а якщо вірити, — то збудеться!

   — І не кажи, люба.

   — Ну, так... Можливо, — раптом засмутилась Каміла. — Я просто думала, що ти погодишся на мою пропозицію.

   — „Пропозицію“?! — раптом вспилив Мілош. — Люба, у нас немає стільки грошей, щоб саме цей план здійснити! О, ні, ні, ні і ні! — замахав він руками. — Нізащо!

   — Але, любий..., — раптом поскаржилася Каміла.

   — Що?! — закричав Мілош.

   — Ти ж розумієш, що ми — не багаті люди, після того, коли почалася велика тривога, — відповіла Каміла. — Але, кому ще потрібні наші гроші, якщо ми навіть не багаті?

   — Саме так!

   — Тому, будемо створювати економію наших грошей, щоб жити далі, — сказала Каміла.

   — Згоден, — погодився Мілош.

   І неділя економії почалася.

  Перший день був потрачений на 1 (!) злотий.
  Другий день був потрачений на 10 злотих.
  Третій день був потрачений на 100 злотих.
  Четвертий день був потрачений на 500 злотих.
  П'ятий день був потрачений на 900 злотих.
  Шостий день був потрачений на 1000 злотих.
  Сьомий день був потрачений за ні за що.
  Після таких „економних“ днів, мені вже не потрібно нічого розповідати крім того, що це вже недоречне обстоювання. Слухайте.
  Коли закінчилася „економна“ неділя, Мілош на наступний вечір думав про свою зарплату в Glovo: „Як мені тепер заробляти гроші, яких у мене немає взагалі?” Він як раз вирішував це запитання, коли вечеряв за столом. Він навіть не їв. Завис та й сидить куди попало.
  Це помітила Каміла, коли вона принесла тарілку з хлібом.
  — Мілош! — крикнула вона йому. — Чому ти нічого не їси?
  — А? Що? — відлікся від своїх питань Мілош. — А, ти про борщ... — він почухав свою голову, і сказав Камілі: — Пробач, Каміло. Я просто...
  — А! — здогадалася Каміла. — Тепер усе зрозуміло! Ти думаєш про свої гроші, ось, чим ти займаєшся! Ти навіть борща не їв — одну ложку сьорбнув, та й все! Далі нічого не робиш!
  — Ох, ну, пробач мене, люба! — відповів Мілош. — Я ж ненавмисно!
  — Від „ненавмисно“ — б'ють „навмисно”! — Каміла показала кулак Мілошу.
  — Та гаразд там, люба, — приклав Мілош Камілін кулак. — Що ж поробиш?
  — Отже, так: я вже доїла борща, тепер слухай сюди: якщо ти не доїси борщ до дна, то спати зі мною я тобі забороню. Будеш зі своєю мамою спати! Не потрібен мені чоловік, який навіть подарунків не дарує!
  — Та дарую я тобі подарунки!
  — Ага, бачу, як ти мені даруєш подарунки! — поскаржилася Каміла. — Щоб доїв борщ до кінця! Зрозумів?!
  — Ех... Зрозумів, — зітхнув Мілош.
  — Домовились! Враховуй це головним завданням на сьогодні.
  І Каміла пішла з гостинної. Мілош доїв борщ, умився і пішов спати.
  На наступний ранок, нічого було й знати про це, Мілош знову сидів на підлозі, дивлячись у вікно, що біля балкону. Це знову подіяло на нерви Каміли, коли побачила це.
  — Мілош, я бачу, що ти — тупий! Чи не так?! — люто сказала вона на Мілоша. — Скільки можна сидіти на підлозі? Га?! Захворієш, я тебе лікувати не буду! Поїдеш шляхом прямо у лікарню!
  — Да гаразд, люба! — махнув Мілош. — Чого там? Все одно я не хворію, і переживати тут нічого.
  — А я, як бачиш, переживаю! — запустила свою психіку Каміла. — Так, так! Тобі це не почулося! Переживаю, щоб ти не захворів! Тому... М-м-м-м-м-г-х! — психонула вона, й кинула з усіх сил ганчірку, що служила для витирання столу. Вона трохи бризнула Мілоша за спину. На Мілоша також подіяли нерви.
  — Люба! — нервував він. — Ти з глузду з'їхала! Ти — реально психована! Не так, як я!
  — Тоді, слухай сюди, дурень нещасний!!! — накричала вона на Мілоша. — Ітак, якщо ти зараз не сядеш на стулку чи табуретку, то ти сьогодні ночуєш у своєї мами! Зрозумів?!
  — Ех... Та зрозумів, зрозумів! — махнув рукою Мілош. — Чого там? — він встав з підлоги й пішов за табуреткою.
  — Якщо ти не сядеш на табуретку, то ти зі мною спати не будеш! — попередила Каміла. — Зрозумів?! Я тебе попередила!
  — Ну, добре, добре! — втомився слухати оце Мілош. — Так тому й бути: посиджу на табуретці!
  І після цього, сварок за біль та підлогу більше не виникало. Усі врешті-решт заспокоїлись.
  Вечором, Мілош знову сидів біля вікна на табуретці. Це знову розізлило Камілу.
  — Мілош, ти мене дивуєш! — глюкнулась вона на нього. — Ти вже днями просижуєш штани, й нічого-таки не робиться! Ти мене розумієш?!
  — Ех, та гаразд там, люба, — засмутився Мілош. — Чого там? Посидіти чи що неможна?
  — Тоді, умивайся, чисть зуби й лягай спати! Бачиш, вже надто пізно.
  — Ех, гаразд, — погодився Мілош, і умившись, почистив зуби й помив ноги, без сварок пішов собі спати.
  Вночі (скажу я насправді), Мілош цілу годину думав, коли спала Каміла, як йому заробити більше грошей.
  — Ну, ось! — спокійно відповідав Мілош. — Я ніколи не буду щасливим, навіть тоді, якщо у мене не буде грошей. Коли я зможу отримати цілих 5000000 злотих? Га? Коли? — і засмутився: — Ех, ніколи у мене не буде нової машини.
  Він вже зібрався засипати, як тільки почув один голос:
  — Мілош! Мілошенько... МІЛОШ!
  — Га? — прокинувся Мілош, почувши цей голос. — Хто тут? — спитав він.
  — Це — Місяць, — відповів голос.
  — Місяць? — здивувався Мілош. — А ти де?
  — Глянь у вікно, — сказав Місяць.
  Мілош глянув у вікно, і помітив, що Місяць зашевелився й повернувся до вікна, де лежав Мілош з Камілою. У самого Місяця було людське обличчя з бородою і він промовив такі слова:
  — Вітаю, Мілош.
  — Вітаю, — привітався Мілош, і спитав: — Хто ви?
  — Я — Місяць, — засмутився Місяць. — Бідний Місяць.
  — Чому „бідний“? — не зміг зрозуміти Мілош.
  — Тому, що я — негідний для людей помічник, — поскаржився Місяць. — Бачиш, скільки тут людей ненависних у вашому місті. Але я все одно годжуся для своїх улюблених астрономів, — провів він свої очі на „Краківську корпорацію астрономських вчених“.
  — Але, це не так! — поскаржився Мілош на Місяць. — Люди обожнюють місяць, як і людину!
  — В якому сенсі? — незрозумів Місяць.
  — В такому, — відповів на це Мілош. — Ось: ви гідні для закоханих людей — вони можуть поїсти на вулиці й поцілуватися; ви гідні для художників — вони можуть замалювати вас з зірками; ви гідні для астрономів — вони будуть вас відслідковувати як головну точку планети. Ось, для чого ви гідні!
  — Ха-ха-ха, — посміявся Місяць над Мілошем. — Дякую за таку благодійну допомогу! Але, мене це вже не щасливить.
  — Чому? — здивувався Мілош.
  — Тому, що я давно хотів тобі це розповісти.
  — Що саме? — зацікавився Мілош.
  — Бачиш оті яркі зірки? — моргнув Місяць правим оком на самі яркі зірки, що світилися на небі.
  Мілош помітив їх, і спитав Місяця:
  — Бачу. Ну, і що?
  — Хочеш, щоб твоє бажання — отримати 5000000 злотих, збулося? — пояснив питанням Місяць.
  — Хочу, — відповів Мілош.
  — Так от: підеш за ними, і зустрінеш там своїх душ...
  — Яких душ? — незрозумів Мілош.
  — Ну, це вже не мені знати, — сказав Місяць. — Дізнаєшся, коли підеш до лісу. У лісі твоє бажання здійсниться.
  — У лісі? — не повірив своїм вухам Мілош.
  — Так, у лісі, — пояснив Місяць спокійним голосом.
  — А, як я піду туди, якщо у мене багато справ: дружина, гроші, робота... Як? — спитав з хвилюванням Мілош.
  — А ти скажеш їй, що гуляти йдеш, тоді і проблем нових не буде, — відповів йому Місяць.
  — Добре, — зрозумів його Мілош, й задав йому ще одне серйозне питання: — А далеко мені до лісу йти?
  — О, ні! Не так уж й далеко, — відповів Місяць. — До середини ліса. Там і буде твоє бажання.
  Мілош посміхнувся Місяцю, і зрадів, що він усе-таки зможе отримати цілих п'ять мільйонів злотих. Він подякував йому:
  — Велике дякую тобі, Місяцю!
  — Та будь ласка, я старався, як зміг.
  Місяць сильно позіхнув на увесь рот і сказав:
  — Ну, гаразд. Пора спати. Завтра твій важливий день, Мілоше. Не пропусти його!
  — Як скажете, Місяцю! — струнко сказав Мілош. — На добраніч вам!
  — На добраніч тобі, Мілоше! — сказав Місяць, і поскаржився: — Слава Богу, що я зможу спокійно поспати, а то у Австралії мене знову на нічне весілля запрошували! — він розвернувся задом наперед і заснув своїм міцним сном.
  Мілош помолився на цю ніч, щоб бажання про 5000000 злотих збулося на завтра, і він також заснув своїм міцним сном.