...

                                                                            У лікарні.

                                                                                                                           Присвячується Сені Шишаку, 
                                                                                                              першому, хто відвідав мене в лікарні

  - Прокиньтеся.
  - Я не сплю.
  - Можете поворушити пальцями ніг?
  - Це все, на що я здатен.
  - А руками?
  - Лікарю, коли я зможу встати?
  - Постільний режим три місяці.
  - А як же я буду..?
  - Судно під ліжком, – кинув він через плече і відчалив до наступного ліжка.  
  У палаті, окрім мене, було ще троє: Дід, Чоловік і Хлопець. Лежали ми через одне порожнє ліжко однин від одного, що, за задумом лікарів, мало створювати мінімальну приватність, яку легко могли порушити в будь-який момент при надходженні нових пацієнтів.
  «Знову сливи. Ніколи їх не любив. Чого ти мені їх знову принесла?» – почув я ліворуч від себе. Це до Діда прийшла дружина. Краєм ока я міг бачити жінку, що сиділа на краю порожнього ліжка спиною до мене. Її плечі були безвольно опущені, вся поза говорила про покору. Втомленим голосом вона щось сказала Діду, ймовірно, намагаючись його заспокоїти.
  - Ладно, йди вже додому, – кинув їй Дід, – завтра Таньку пришлеш із апельсинами.
  - Буде хто сливи?
  - Я можу взяти, не пропадати ж їм, у кінці кінців, – роздався голос із сусіднього ряду. Голос належав Чоловікові, єдиному з нас, хто міг ходити, чим викликав постійну заздрість. Дід неохоче простягнув йому пакет зі сливами.
  - І як це вас сюди занесло? – ввічливо запитав Чоловік.
  - У всьому кум винен, старий буркотун.
  - Це ж як?
  - Ну сиділи з ним, розумієш, випивали. Він візьми та й ляпни – ось би сливами зараз закусити. Уродили, каже, вони цього року добре. А у дворі якраз слива стара росте. Я все бабі казав, пошли, мовляв, Таньку, нехай залізе та набере нам слив на варення. Та ні, все самому робити доводиться. Корочє, як заліз я на те дерево, так і зліз. Слив тепер хоч завалися, а нога в гіпсі по самісіньку дупу.
  - Ах ось воно що, зрозуміло. Може, ще хтось слив хоче?
  На це риторичне питання відповів наростаючє деренчливий гуркіт із коридору. У розчинені двері палати раптово вкотився візок, завалений різноманітним медичним приладдям. Услід за ним бадьоро зайшла фігура атлетичної статури з короткою стрижкою та густими бровами. Фігурою виявилася медсестра (медбрат?). Можливо, збивала з пантелику піжама, в яку вона була зодягнена - по темно-синьому полю тканини весело скакали зелені зайчики.
  - Уколи, хлопчики.
  Зліва хмикнув Дід, за що й став першим у черзі на укол. Другим був я. Фігура невблаганно нависла наді мною, як грозова хмара.
  - Кулачком працюємо, – майже грайливо пролунало згори. Голка блискавкою пронизала мені руку. Раз, два, три.
  - Ей, я ж не лялька вуду!
  - Вену погано видно, – пролунало незворушне пояснення.
  Але найбільше уколів діставалося Хлопцю. Травму він отримав танцюючи, коли під час виконання фігури, яка полягала в обертанні тіла на одній нозі, на нього впав менш досвідчений партнер по танцю, що виконував ту ж саму фігуру, але вперше.
  Позбавлений можливості займатися улюбленою справою, а також перебуваючи в постійних сумнівах щодо можливості займатися нею в майбутньому, він постійно перебував у стані високої екзальтації. На це накладалася і його юнацька відкритість, у чому я переконався, коли після перших двох загальних фраз, якими ми встигли перекинутися, він одразу ж почав розповідати мені про все своє коротке життя, вдаючись у досить пікантні подробиці. У палаті з ним постійно хтось був із рідних, щоб підтримувати, а іноді й стримувати його палкий дух, що явно підживлювало його самовпевненість.
  Через складний характер перелому, в ногу йому вставили металеву пластину, а тіло нашпигували катетерами, через які регулярно вводили голки із знеболювальним та глюкозою.
  - Ай, боляче! – від стін відбився крик Хлопця.
  - Чуєш ти, а ну заспокойся, – грубувато вгамовував його вітчим (як я дізнався з біографічних вишукувань Хлопця).
  - Та мені ж боляче! – не вгамовувався Хлопець. – Нехай краще себе вколе.
  - А ну закрив рота і розслабився, – випалила мужеподібна медсестрабрат.
  - А чого ви мені тикаєте? – дав задній хід Хлопець.
  Вітчим щось прошепотів йому на вухо, після чого гамір стих, і Хлопець дозволив медсестребрату спокійно завершити свої процедури. Більше вона в нашій палаті не з’являлася.
  - Це ще нічого, ось зі мною одного разу трапилася неприємна історія, – почав Чоловік. – Років тридцять тому, жив я в Казахстані, і зліг у місцеву лікарню із застудою: клімат там континентальний, перепади температур великі, звична справа. А ось вийшов я звідти зі шрамом на все пузо. Як виявилося пізніше, лікарі щось у діагнозі наплутали і з переляку вирізали мені селезінку. Ось таке буває.
  - Упав, отямився, гіпс, – вирішив підтримати бесіду Дід.
  - А що з вашою рукою трапилося? – запитав Хлопець.
  - Та Дід таки вгадав. На СТО працюю. Коли масло з машини зливав, на підлогу пролилося трохи. Примудрився ж я посковзнутися і на руку впасти! Втома, мабуть, позначилася – от і не помітив калюжу одразу. Ось так.  
  Я теж опинився тут через необачність, проте чужу.
  «А ось і спуск, вітер у спину – гарно, собаки біля узбіччя, не бачать мене – чимось зайняті, ще кілька зусиль, тепер можна притиснутися до керма і накатом до самого світлофора. Що це за червона стіна, а ні, це авто, але звідки!? Дивно м'які гальма... І чому це я сиджу на асфальті? Ей, а ви хто такі? Дають пляшку з водою, лікоть мокрий, кров на шортах. Верещить сирена – це до мене? А ось і лікарі, у червоній формі, беруть під руки. Приляжемо? Щось роблять із рукою – укол, двері з гуркотом зачиняються – поїхали. А велосипед як же? Скляний люк у стелі, небо, крони дерев – софори? Сирена вимкнулася, значить, приїхали. Швидко такі. Не вставати? Ок. Везуть лежачи, як фараона в піраміду, темний коридор, гул голосів, миготять голови, заїхали в кімнату. Сива голова про щось запитує. Лікар? Знову колють руку, а зараз голову, схоже, штопають, як шкарпетку... Знову повезли, голови, повороти, знову в кімнаті, у ній багато світла, щось біле і велике насувається, я всередині кокона – поверніться, ще раз. Почуваюся як у кіно, як же воно називалося, ах так – п'яний елемент, та не п'яний -  п'ятий. Знову темний коридор, голова копа наді мною, запитує – чи маю я претензії? Просить підписати якісь папери – ручка не пише знизу вгору».

  У палату знову вкочується знайомий візок – час перев'язувальних процедур: старі бинти знімаються, нові накладаються. Рани мажуться оранжевим розчином. Жінка в синіх окулярах і з синьою лампою в руках раптом заявляє: «Закриваємо очі». М'яке тепло огортає лікоть. «Відкриваємо».