Санітарний потяг

Санітарний потяг

Старший помічник кухаря Захар Сорока прокинувся від довгого сну. Він лежав на нижньому ліжку купе і вслухався в ритмічний перестук коліс. Вагон для персоналу рівномірно погойдувався, м'яко заколисуючи хлопця. 

Кілька хвилин Захар перебував у напівдрімоті, балансуючи між сном та дійсністю. Всі його м'язи боліли після вчорашньої важкої праці.

"Це тільки недалекі люди можуть вважати, що на кухні працювати легко й просто. Адже здавалося б, що там такого хитромудрого зварганити по-швидкому якийсь сніданок, обід або вечерю? Як би не так! Спробували б вони самі не тільки опанувати складне й багатогранне кулінарне мистецтво, а ще й простоявши весь день біля мартена, приготувати смачну та до того ж корисну їжу, урізноманітнюючи її на цілих п'ятнадцять видів лікувальних дієт", – сонно розмірковував Сорока, згадуючи про те, як поблажливо сприйняв обраний ним фах кухаря його ж власний батько, який усе своє життя пропрацював агрономом.

Навіть не подивившись на кварцовий будильник, що тихо цокав на столику біля вікна, кухар був упевнений, що ще доволі рано і йому можна було трохи поніжитися в ліжку.

Захар перевернувся на інший бік, натягнув ковдру до самого підборіддя та задрімав.

Йому наснилося його власне дитинство. Він жив тоді в селищі міського типу неподалік Кропивницького. Жменьку п'ятиповерхівок оточували з усіх боків безкраї поля, на яких росли переважно пшениця та кукурудза.

Сороці тоді було всього лише тринадцять років. Батьки кілька разів на тиждень відправляли його по свіжі овочі та фрукти на дачу, що розташовувалася за чотири кілометри від їхнього багатоквартирного будинку. Він їздив туди на червоному велосипеді "Україна" з брезентовим рюкзаком за плечима і пластиковим відром, укріпленим на задньому багажнику.

Захар щоразу навмисне обирав собі значно довшу дорогу, якою регулярно проїжджали велетенські кар'єрні самоскиди, що возили видобуту глину. Коли жовті машини з ревом і гуркотом проносилися повз нього, хлопчик намагався від'їхати якомога далі на поросле травою узбіччя, остерігаючись їхніх величезних коліс та уникаючи хмар піднятого пилу.

Кілька разів на день цією ж дорогою проїжджав спеціальний самоскид, у якого в кузові знаходився величезний бак, а біля заднього бампера була встановлена штанга з низкою форсунок. Він розбризкував воду по накатаній ґрунтовій дорозі, на кілька годин запобігаючи сильному запиленню довкілля.

Приблизно на півдорозі від будинку Сороки до дачі знаходилося джерело. Свого часу якась добра людина його облагородила, пустивши воду по залізній трубі, виклавши навколо цегляну кладку та заливши її зверху цементом. Але з часом цегла покрилася мохом й покришилася, труба поржавіла, а бетон почав тріскатися й розпадатися. І лише якимось дивом уцілів напис, виведений ще на напівзастиглому цементі невідомим будівельником: "БОЖЕ БЕРЕЖИ МЕНЕ".

Захар зазвичай подовгу сидів біля джерела, дивлячись на великий заболочений луг перед собою та на дрімучий ліс, що велично розкинувся на обрії. Юнак ніяк не міг напитися чистою й прохолодною водою, підставляючи під трубу обидві долоні. Він щоразу брав із собою стару дідівську армійську флягу в зеленому тканинному чохлі й наповнював її прозорою водою до самого верху.

Після джерела Сорока заїжджав до величезного затопленого кар'єру, в якому раніше видобували глину. В ньому колись працював велетенський крокуючий екскаватор, схожий на сталевого монстра. Закріплені на його роторі ковші жадібно вгризалися в розробку, щоб заповнити до самого верху кузови самоскидів, які тягнулася до нього довгою низкою.

Але одного разу робітники дорилися так глибоко, що в кар'єр хлинув бурхливий потік підземних вод, швидко все затоплюючи. Перелякані люди ледве-ледве встигли втекти. Після цього в селищі навіть подейкували, що десь там на самому дні розробки залишився один із самоскидів, оскільки його просто не встигли евакуювати.

Згодом затоплений кар'єр перетворили на місце для відпочинку: обладнали пляжі, влаштували прокат човнів і катамаранів, а на берегах дозволили людям будувати дачі.

Вода в цьому штучному озері була чиста та прозора. До того ж вона поступово прибувала, весь час підживлюючись із підземних джерел. Тому під час створення зони відпочинку будівельникам довелося передбачити додатковий витік з кар'єру. Вода з нього по великій трубі перетікала до неглибокого бетонного жабника для дітвори з металевими гірками, а далі вже заґратованим зливом прямувала собі кудись далі в заболочену місцевість.

У найвіддаленіший частині гігантського кар'єру розташовувався крихітний безіменний острівець розміром всього лише три на чотири кроки. На ньому росла невеличка верба, зеленіло трохи очерету біля самої води й розташовувався малесенький піщаний пляж.

Захар зазвичай залишав велосипед на березі, а сам вплав дістався до острівця, на якому подовгу лежав на піску й відпочивав, то вдивляючись у безмежну блакить неба, то заплющуючи очі та намагаючись уявити собі майбутнє людства – яким саме воно стане через тисячу років.

На острівці завжди було тихо і спокійно, а найголовніше навколо зазвичай не було жодної живої душі.

У такі моменти Сорока почувався щасливим та умиротвореним. Адже Сонце дарувало йому приємне тепло, вітерець шумів собі у вербі й хвилі ледь чутно плескалися об пляж. Йому здавалося тоді, що він перебував у справжньому раю, де не було місця нічому злому та поганому...