Втеча з в'язниці

Втеча з в'язниці

Ближче до вечора звуки бою стали наближатися. Гуркіт канонади посилювався. У старій в'язниці ледь помітно тремтіли стіни й дзвеніли брудні шибки в розсохлих дерев'яних рамах. У невеликій одиночній камері зі стелі раз у раз обсипалася почорніла від цвілі штукатурка. Єдиний тьмяний світильник погойдувався та час від часу блимав, погрожуючи незабаром і зовсім згаснути.

Ув'язнений нерухомо лежав на брудних нарах, втупившись у маленьке заґратоване вікно й відчужено стежив за тим, як поступово згасає короткий зимовий день. Зупинившийся погляд його сірих очей нічого не виражав, бо в'язень взагалі нічогісінько не пам'ятав.

"Хто я? Звідки? Що роблю в цій страшній камері?" – відповіді на всі ці запитання, що самі по собі виникали у бранця у свідомості, залишалися поза межами розуміння.

В розпаленій голові полоненого раз у раз проносилися розрізнені думки, які він усе ніяк не міг зв'язати воєдино – у щось осмислене і зрозуміле. Напевно він знав лише тільки те, що йому потрібно було вижити та за будь-яку ціну зберегти щось вкрай важливе.

"От тільки б ще зрозуміти, що саме я маю вберегти та від чого..." – тужливо подумав в'язень.

У напівтемній камері смерділо гниллю, зіпсованою їжею та сечею. Тут було дуже холодно і сиро. Іржавий чавунний радіатор біля вікна давно вже як не працював, тому мороз проник в усі куточки похмурого приміщення, хіба що поки не діставшись до худого тіла його єдиного мешканця, яке все ще залишалося теплим та живим.

Бранець сів, мерзлякувато пересмикнув плечима і щільніше запахнув стару робу. Він знав, що йому потрібно було зрідка вставати й рухатися, щоб не заклякнути до смерті.

Полонений важко піднявся, спираючись на залізне узголів'я, що протестуючи заскрипіло, скривився від тягучої болі в грудях і похитуючись від занепаду сил підійшов до вікна. Він провів долонями по своїй поголеній голові, відчуваючи, як колеться щетина волосся, протер запалені очі, що сльозилися, й виглянув назовні крізь товсті іржаві прути. Навпроти в адміністративній будівлі горіло світло лише в одному кабінеті, розташованому на один поверх нижче за камеру в'язня.

"Олександр Щеглов ніколи не закриває штори..." – промайнула у нього перша більш-менш зв'язна думка. Він поступово починав хоч щось пригадувати.

Бранець притулився палаючим чолом до крижаних ґрат і почав пильно стежити за огрядним чоловіком років сорока, одягненим у білу камуфляжну форму зі знаками розрізнення старшого лейтенанта. Той сидів за столом й робив позначки червоним олівцем у загальному зошиті, раз у раз звіряючись із рапортами підлеглих, складеними перед ним в акуратну стопку.

В його просторому кабінеті стояла одежна шафа, два ряди гостьових стільців та етажерка, забита пожовклими архівними папками. Військовий палив одну сигарету за іншою, нервово гасячи недопалки в зеленій скляній попільничці.

"Звичайного супротивника можна перемогти за допомогою нескладних хитрощів, а ось сильного ворога важко здолати без підступності", – в'язень пригадав чиїсь слова, що пробилися до його свідомості з давним-давно забутого минулого.

Він знав, що в кабінеті навпроти сидів заклятий ворог, який люто ненавидів його народ, культуру та мову. Щеглов всією душею прагнув захопити та зруйнувати Україну, нібито сенс його існування полягав лише у тому, щоб безжально викорчувати квітучий кущ червоної калини з рідної землі разом із корінням. Тому на всьому світі більше не залишилося місця для них обох.

Це була одвічна проблема виживання, яка не раз вже поставала в людській історії: кроманьйонці чи неандертальці, галли або римляни, сіверяни чи південяни, Антанта або Четверний союз, Антигітлерівська коаліція чи Країни осі, Північноатлантичний альянс або ж Організація Варшавського договору... Одні ненавиділи та нападали, інші ж мусили проявити відповідну жорстокість, щоб вистояти та вижити. Така вже була людська природа, добре виражена в простій життєвій приказці: "З вовками жити, по-вовчому вити".

Ув'язнений знав, що ворожий старлей незабаром з'явиться по його душу, щоб особисто стратити. Адже цей військовий даремно витратив на впертого арештанта занадто багато часу й сил, так і не вибивши з нього за допомогою нелюдських тортур украй важливі відомості.

Оскільки бранця все ще не етапували кудись у ворожий тил, виходило, що офіцеру необхідно було позбутися непотрібного більше полоненого, особливо, коли передові частини наступаючої української армії були вже зовсім поруч.

Думки та спогади, що хаотично метушилися, почали заповнювати голову полоненого дедалі більше й більше, немов би в його свідомості прорвало якусь незриму греблю. Він спробував було їх усі скласти воєдино, щоб зрозуміти, хто він такий та згадати своє минуле, але все було марно.

Зрештою в'язень зусиллям волі очистив свій розум від непотрібної уривчастої інформації, розправив худі плечі й взявся завзято нахиляти голову то в один, то в інший бік, відчуваючи, як ледь чутно хрустять шийні хребці. Він став глибоко дихати й виконувати плавні рухи руками та ногами, розганяючи насичену киснем кров по всьому організму і готуючи своє виснажене тіло до вирішальної сутички.

Десь за чверть години Олександр одягнув куртку, скрутив зошит у трубочку й квапливо запхав його у внутрішню кишеню. Старлей швидким поглядом окинув свій кабінет, відчинив дверцята шафи та почав надягати бронежилет, затягуючи його ремені.