Кролик!?

    Я не торкнулась ногами підлоги,  мене хтось упіймав. Спочатку, я не побачила хто це, бо було дуже темно, а потім він вийшов на світло  ще досі тримаючи мене. Це був хлопчина який тут працює–той самий кролик. Він повільно вийшов з тіні, не спускаючи з мене очей він просто мовчки дивився. 

   Мені стало непособі від цього мовчання та його погляду, я більше не могла мовчати.

  – Може, вже відпустиш мене?

  –Ні, не хочу.- з ніжною усмішкою він відповів мені і продовжив двитись на мене.

  – Мені вже незручно, відпусти! - намагаюсь не подавати виду наскільки сильно мені незручно.

  – Я відпущу але є дві умови.

 – Які умови?

  – По-перше, ти нікому не скажеш, що я був тут ввечері.

  –А по-друге?

  – А по-друге,- знову посміхнувся він,- ти залишешся надовше.

  – Добре, відпускай вже!

   Він повільно поставив мене на підлогу, так і не  зводячи свій погляд з мене.

  – Тож, що привело тебе сюди?- запитав він, повільно відходячи від мене.

 – Я! Я, взалі, прийшла до тебе.

 – Справді! - здивовано відповів він,- А тоді якого кролика ти шукала?

 Я зніяковіла, подумки я згорала від сорому, навіщо я таке бовкнула!

  – Та ніякого, то просто так вирвалося. Я прийшла сюди щоб віддати тобі це.

 – Що це?

 – Це те, за що ти нас сьогодні веселив, мені стало незручно, що мої помічники попросили тебе нас веселити за попкорн. Якби я почула відразу, що ти запитав, тобі не довилося б цього робити.  Тому я   хотіла б вибачитись за це. Вибач вони більше так не робитимуть.- з приємною усмішкою говорю про це в надії поскоріше забратися звідти.

  Він забрав попкорн, подивився на нього і почав сміятися.

  – А мені сподобалося вас веселити.  Я був радий побачити ваші усмішки. Не потрібно за це вибачатись. 

 – Фух, ну добре, що ти так думаєш, мені аж легше стало від цих слів. Ну, що ж якщо  ми все вияснили, я напевне вже піду.

 Тільки но я зібралась розвернутися і піти в сторону, хоч я і не знала де вихід, як хлопець вхопив мене за руку і розвернув до себе.

  – Е ні,  куди це ти? А як же твоя обіцянка?- з усмішкою промовив він.

– Що? А, точно. Ну, якщо пообіцяла побути подовше, то виконаю свою обіцянку. Але наскільки довше мені ще залишитись?

 – Хм, ну хочаб ще на пів годинки.

 – Ну, добре.- незнаю навіщо я на це погодилася, а головне чому?

    Я ще декілька секунд стояла і просто дивилась на нього. Хлопчина був вищий від мене зростом, десь, на дві голови. Я зростом в метр шістдесят п'ять, а він, напевно, всі сімдесят якщо не вище. У нього було гарне, густе, світле волосся. Блакитні очі, та виразні риси обличчя. Тай сам він був міцної статури.

  Ще за кілька секунд мені стало ніяково, що я просто стояла та дивилась на нього, вирішила відволіктись на майстерню та й час швидше пройде. 

  – Можна, я огляну майстерню? - намагюсь хоч чимось розбавити тишу.

 – Навіщо?

– Мені цікаво, що тут є, що можна тут робити?

– Можна.- посміхнувся він,- Але є умова.

– Так, знаю,  знаю, неказати, що ти тут та залишиться надовше.

 – Ні, інша умова.

– Що, яка умова?

– Я триматиму тебе за руку, щоб не втекла. 

– Ну, по-перше, я б не втекла звідси навіть якби захотіла, я просто не знаю як звідси вийти. По-друге, я пообіцяла залишитись, а я не люблю порушувати своїх обіцянок. Тому, тримати мене немає потреби.

– Я повірю тобі але я буду ходити поруч з тобою, провсяк випадок,- промовив він знову посміхаючись,- Згода?

 Він протягнув мені руку.

– Згода, - я потисла його руку, але відразу він її не відпустив.

 Він провів мені цікаву екскурсію по своїй майстерні, виявляється це особисто його робоче місце він може робити тут все що йому знадобиться. Тут можна працювати як з електронікою та механікою, так і з виготовленням частин для меблів, можна вирізати на лазерному обладнані та дуже багато різних процесів. У майстерня мені дуже сподобалась, хотілось спробувати попрацювати з цим всім і відразу. 

   Ми оглянули всю майстерню та залишилась не оглянутою лише одна кімната в самому краю приміщення.

– А, що там?- після всього побаченого я згорала від цікавості.

– Ходімо покажу,- він протягнув мені руку. Я навіть не помітила  як взяла його за руку і він повів показувати кімнату.

     Ми підійшли до дверей, він повільно відчинив їх зі словами: "Ласкаво прошу",- та знову посміхнувся.  Я увійшла до кімнати. Зясувалось , що ця кімната– це "кімната відпочинку".  Кімната за плануванням нагадувала студію. Тут була і зона відпочинку, і маленька але дуже гарна кухня.

– Ну як тобі? 

– Вау, тут так гарно. 

– Проходь, почувайся як вдома. 

 Я пройшла далі до кімнати, роздивляючись все навкруги. Ми підійшли до барної стіки яка слугувала обіднім столом та розподіляла зони кухні та вітальні. 

– Можна питання?- я вирішила запитати те, що хотіла ще спочатку.

– Звісно.

– Чому ти просив не говорити нікому, що ти зараз тут.

Він знову показав свою усмішку.

 – Просто, зараз я мав бути на одній зустрічі але по часу я вже запізнився на неї, тож вирішив не йти туди взагалі.

– Ця зустріч, не була дуже важливою? 

– Ні, тай моя присутність там була не дуже важливою. Може хочеш чогось випити? 

– Взагалі то ,я не п'ю але, думаю, сьогодні можна.

– У мене є пиво та соджу.

– Я думаю, що пива мені вистачить. А, ще, мене цікавить ось, що, звідки ти знаєш так добре українську мову? 

– Півтора року тому, я проходив програму обміну працівниками за кордон, мене відправили до України, там я працював рік і повернувся назад.

– То виходить ти за рік вивчив українську? 

– Майже, після повернення в Корею я продовжив вивчати її.

    Він дістав по банці пива  мені та собі, і ще всяких снеків до пива. 

– Ну, що вип'ємо за знайомство, - піднявши банку промовив він.

– Вип'ємо, але спершу, як тебе звати, а то я від несподіванки навіть забула запитати.