У кав’ярні

За столиком у кав’ярні сиділи троє.

Відкинувшись на спинку стільця, невисокий худорлявий чоловік років сорока смакував сигарету, граційно тримаючи мундштук між вказівним і середнім пальцями. Він задумано видихав у повітря димові хмаринки, і вів їх очима, аж поки вони не розтавали в ароматі кави.

Навпроти сидів юнак того типу зовнішності, що його часто плутають з хворобливим станом, і розмішував цукор у чашці з малиновим чаєм. Він меланхолійно дивися у вікно, ловлячи поглядом павутину осіннього проміння на сірому асфальті.

Офіціантка принесла каву і шматочок шоколадного пирога.

- Солодке розбещує тебе, Мефістофель[1], - сказав високий привабливий блондин з великими білими крильми, відпиваючи з чашки ковток чаю. – Всі ці тістечка мають над тобою більше влади, ніж алкоголь чи цигарки.

Худорлявий чоловік струсив попіл з кінчика сигарети і перевів погляд на співбесідника.

- Ти правий, Михаїле[2], - промуркав він м’яким голосом з сильним французьким акцентом. – Нічого не можу із собою вдіяти – я б за шматок торта…

Раптом він замовк і пильно глянув на шоколадний шматочок здоби.

- Уявляєш… - нарешті протягнув він, – душу віддав би.

- І кому б ти її віддав? – запитав Михаїл, нахиляючись до Мефістофеля. – Собі?

- А тобі не треба?

Мефістофель посміхнувся своїми дрібними зубами і прикусив кінчик мундштука.

- Гей, Самаель[3], не хочеш мою душу забрати, га?

Юнак біля вікна відклав ложку вбік і сказав, посміхнувшись:

- Була б у тебе душа, ти б нею не розкидався отак.

Мефістофель зітхнув:

- На те я й кравець, щоб подертий жупан носити. Вже вічність збираю заблукалі душі, а своєї не маю. 

Він відклав сигарету на бік і взявся куштувати шоколадний пиріг. Михаїл допив чай і встав.

- Дозвольте відкланятись, - сказав він, і вже зібрався було йти, як Мефістофель його зупинив.

- Не поспішай так, друже, - промуркав диявол. – Посидь з нами ще трохи.

Михаїл роздратовано махнув крилом.

- Мені ні до чого твої посиденьки, - презирливо кинув він і зняв зі спинки стільця білий кітель.

Мефістофель хитро посміхнувся очима, але промовчав.

Над вхідними дверима задзеленчав дзвоник.

- А ось і вона, - промовив диявол і поштиво піднявся назустріч гості.

До кав’ярні увійшла Відьма, грайливо проплила повз ангела, і протягла Мефістофелю руку. Той поцілував її тоненькі пальці і запросив сісти.

Михаїл завмер на місці. Він не вірив своїм очам. Це була вона. Та сама Жінка. Прекрасна і спокуслива, ідеальна, як матерія, з якої Бог створив Всесвіт. Це була первісна, дика, нестримна Краса, яка надихнула колись Всевишнього зліпити з шматка кістки щось відмінне від Чоловіка. Це була Краса, яка спротивилась своєму творцеві і забажала пізнати Істину. Михаїл дивився на неї, і десь в глибин його серця ніби з попелу поставав образ Єви, тієї ніжної, лагідної Єву, яка, опустивши голову, покірно йшла з Раю, не сміючи глянути на нього, що стояв за її спиною у блискучих білих латах з вогняним мечем у руках.

Тепер вона сиділа в диявола на колінах і, заливаючись голосним сміхом, куштувала смаколики, що протягував їй Мефістофель.

- То як, залишишся з нами? – хитро запитав він.

Михаїл сів на краєчок стільця. Він був ніби захмелений. У вухах голосно гупало серце, ніби от-от мало вибухнути.

- Хто вона? – запитав ангел.

- Відьма, а хто ж іще? – здивувався диявол. – Це Самаель її покликав.

Юнак біля вікна не відводив погляд він сонячної павутини на асфальті. Відьма мала ще кілька хвилин, а потім він навіки забере її душу.

Михаїл кинувся до Самаеля і, схопивши того за рукав, схвильовано запитав:

- Кому? Кому ти її віддаси?

- На все воля Божа, - промовив Самаель і сьорбнув чаю.

Мефістофель весело обійняв Відьму за стегна і змахнув чайною ложкою.

- Гей-гей, Михаїле, чи не думаєш її у мене вихопити?

- Кожна душа може зцілитися, - відповів ангел і повернувся до Відьми. - Ти ж хочеш до Раю, так?

Відьма подивилась на нього своїми великими сірими очима і засміялась.

- Чи ти вже забув, як виштовхував мене звідти у плечі? – вона протягла руку і торкнулась до його щоки. – Милий мій Михаїле, мені немає до кого повертатись.

Михаїл схопив її руку і впав на коліна.

- Покайся, жінко, ти не розумієш, що робиш… - благав він, боячись відпустити її тоненькі пальці.

Самаель поклав чашку на стіл і встав.

- Панове, мушу вас засмутити, ця прекрасна пані піде зі мною.