Майя

Ви чули коли-небуть про Майю? Ту фотографку, роботам якої було тісно на віртуальних стінах соцмереж, що вони перебрались аж на справжнісінькі виставки. Я ж пам'ятаю її ще рудим сонечком, що бігало вулицями міста в своєму червоному береті та міцно тримало ручками важкий "Зеніт".

Пам'ятаю ту холодну прискіпливу весну: постійно завиває, штовхає, і руки морозить, що ті аж червоніють. На відміну від дорослих, Майю це навіть забавляло. Як дмухне потужний вітер ─ вона стане розкинувши руки проти вітру, замружує очі та надуває щоки вкриті веснянками, а як той вщухає ─ видихне та знову, майже підстрибуючи, піде в своєму веселому темпі.

Справжнє сонце ховалось за ковдрою хмар, все навкруги також хотіло поспати ще п'ять хвилин. Дерева стояли голі без бруньок, подекуди в тінях ховався сніжок. Людей в парку не було та навіть магазин із випічкою не дарував своє звичне м'яке світло та смачний запах.

Оченята бігала навколо, щоб знайти той самий незвичний яскравий кадр, яким можна буде здивувати друзів у школі. Невелика брудна калюжа, дві скляні пляшки, що нахабно стояли посеред сходів, дерева, що забули своє листя, та намагаються закрити алею гіллям, холодні мовчазні стіни, порожні клумби. Тихо та самотньо. І правила цим усім стара пані Вежа. Вона здіймалась вище за всіх та дивилась кудись далеко у море. Господарка стояла тут не одну сотню років і такий похмурий день вона бачила, вочевидь, не вперше.

Майя знала цю вежу, більш того ─ бачила її в роботах команди "Lumina". То були майстри своєї справи: вони фотографували так, як не міг ніхто, могли бути там, де звичайній людині не дадуть ступити і кроку. Однак цьому сонечку і не потрібно було збиратись по тісних сходах старовинної споруди. Все, що могло знадобитись їй в цей момент ─ висить у неї на шиї.

Рученята заходились крутити вали на одній стороні, шестерню на іншій та великі кільця на об'єктиві. Майя налаштовувала свій "Зеніт" упевнено та швидко, лише на секунду зупиняючись, щоб щось порахувати. Ручка затвору дзвінко протріщала, і ось уже І дівчина, і камера дивились одним оком на їхню модель.

Пані вежа була примхливою ─ не хотіла звертати увагу на руду цятку та її металевого помічника. Видошукач повністю ловив панянку з її темно червоним капелюхом у кадрі. "Клац!" ─ стрільнув затвор. Чогось не вистачало. Синього неба? Людей? Птахів? Майя невдоволено скорчила обличчя, ніби казала своїй впертій моделі: "Ах так?". Дівчина відбігла далі від вежі, знову прицілилась, покрутила об'єктив, звела затвор. Клац! Знову щось не так. Вежа залишалась непідступною, ігнорувала Майю, що так невпинно кружляла довкола та вимолювала хоч краплину уваги.

Енергії у дівчинки було ще вдосталь. Вона побігла на іншу сторону парку, щоб стати позаду вежі. Там вже, точно, можна буде впіймати красивий силует. Металеві боки зеніту були холодні і вже добряче поколювали тонкі ручки, однак фотографку це не зупиняло. Вона піднесла видошукач впритул до одного ока, а інше зморщила. Кільця об'єктива ковзали м'яко та повільно, зводячи розмиті плями в чіткі лінії. Ось тепер вже фото точно вийде, тепер старий зеніт схопить красивий кадр. Затвор затріщав і... Тиша. Дівчина не поспішала. Зробила крок в ліво, трохи праворуч. Відійшла назад. Крок уперед. Ще один. І знову стала на тому ж місці. Магії все не було. Металевий друг по зрадницьки мовчав. Чи то навмисно це робив, чи то сам не міг знайти, за що вхопитись.

Важка камера опустилась до грудей та міцно натягла ремені на шиї. Дівчинка дивилась на вежу, крутячи головою. Майя намагалась розгледіти щось, чого і не було. Вона бачила щось в цій вежі до цього, щось величне, але аж ні як не цей холод. Щось зникло в цій вежі, щось тепле зникло із обличчя Майї.

Її кроки вже не були такими жвавими, не підстрибували, не намагались оминати щілини між плиток на дорозі. Час від часу вона озиралась на ту холодну постать, що не хотіла ділитись своєю красою. Вона сіла на суху холодну лавку, щоб перепочити.

Старий зеніт підвів її. Ту магію, яку він демонстрував дівчинці щодня та кожен "клац", кудись зникла в цей відповідальний момент. Він мовчав і зараз. Не ловив цікавих кольорів, не заглиблював її погляд в невимовну даль, не показував, як танцюють світло та тінь, створюючи нові сюжети.

І що думаєте зробила Майя? Сварило його за невдалі кадри? Крутила шестерні та вали із боку в бік, щоб виплеснути образу? Можливо просто засмучено сиділа дивлячись у небо? Якщо дійсно так подумали, то ви дуже погано знаєте це сонечко! Її теплі рученята міцно тримали металевого друга. Навіть попри його неприємний характер, вона продовжувала м'яко обертати деталі, дивилась його очима на світ, невпинно шукаючи красу. Вона довіряла йому.

Оченята знову жваво забігали по парку, роздивляючись тричі оглянуте місце через видошукач. Сіра башня, сіре небо, сірі дерева сіра лавка, рудий кіт... Майя аж здригнулась ─ кіт, рудий як сама майя, стояв на лавці поряд. Він обережно обнюхував дівчину, став лапками їй на коліно та лоскотав вусами камеру. А потім просто усівся на колінах дівчини, піджавши хвостик. Майя обережно відтягнула камеру в сторону і вільною рукою почала гладити пухнастика. Він був теплий, м'який і так приємно мурчав, що дівчинка просто не могла втримати посмішки.

Вона згадала про свій фотоапарат. Обережно піднесла камеру до обличчя та націлилась на котика. Він дивився рівнесенько в камеру, повернувши голову на бік. "Клац". Доки плівку не проявлять, фотограф не побачить результату своїх старань, однак Майя знала ─ кадр вийшов чудовий.

Котик зістрибнув на лавку та знову повернувся до дівчини.

─ Ти що, спецільно позуєш? ─ засміялась дівчина.

Котик сидів на місці, дивлячись на дівчинку та, здається, посміхався.

─ Будемо вважати, що це ─ так!

Майя присіла біля краю лавки, спершись на неї ліктями. Тріскіт затвору. Клац! Ще один чудовий кадр. Котик притиснувся до лавки та продовжував дивитись у камеру. Дівчинка порівнялась, щоб зеніт дивився прямо на нього. Клац! Уявляєте? Вона пів дня ходила не знаючи який момент упіймати, а тут аж цілих три шедевра!