Розділ 25

   Вона стояла на порозі, тримаючись за сумочку, і дивилася на нього. Його очі були темними й глибокими, як нічне небо. Він мовчав, але вся його постава говорила: він чекав, готовий слухати, готовий боротися за неї, готовий знову віддати серце на вістря ризику.

— Ти повернулася, — нарешті вимовив він. Його голос був тихим, але наповненим силою.

— Так, — відповіла вона, намагаючись стримати сльози. — Я… я не могла залишитися. Я розумію, що ти мав рацію, що я мусила бути вільною… але я не змогла.

Артем повільно підійшов. Його кроки були тихі, але кожен відлунював у її серці. Він простягнув руку, і Марта, хоч і трохи вагаючись, поклала свою в його долоню.

— Я хочу все пояснити, — почав він. — Все, що сталося, від самого початку…

Він сів поруч, взяв її руку в обидві. Її пальці тремтіли від хвилювання й страху.

— Я вперше побачив тебе на фотографії у твого батька. І я закохався з першого погляду. Я знав, що хочу бути з тобою. І… ми вигадали історію з «продажем», щоб ти була поруч. Я думав, що це допоможе нам, але я помилявся.

Марта стискала його руку сильніше.
— Ти обманув мене, Артеме. — Її голос був тихим, але рішучим. — Я жила з ненавистю й одночасно з чимось іншим… і це було нестерпно.

Він опустив очі.
— Я знаю. Я бачив, як ти плакала, і це знищувало мене всередині. Я відпустив тебе, бо кохаю тебе занадто сильно, щоб бачити твої сльози.

Вона втримала подих, дивлячись у його очі. У них не було облуди, тільки правда, чиста й сильна.

— Ти… справді кохаєш мене? — прошепотіла вона.

— Так, Марто. Більше, ніж будь-що на світі. — Його губи злегка торкнулися її руки. — І я ніколи не дозволю тобі страждати так, як ти страждала раніше.

Вона опустила голову, дозволивши собі заплакати. Він обережно обійняв її, притиснувши до себе. Її сльози більше не були болем — вони були полегшенням, очищенням.

— Я боялася… — прошепотіла вона. — Боялася, що вже ніколи не зможу довіряти тобі.

— І я теж боявся, — відповів він. — Але тепер ти тут. І якщо ти залишаєшся, я зроблю все, щоб ти знала: я завжди поруч, я завжди буду твоєю опорою.

Вона підняла на нього погляд. Його очі блищали від емоцій, і в них було стільки щирості, що Марта відчула, як її серце розширюється від любові.

Вони сиділи поруч, тримаючись за руки, і мовчки ділилися тим, що не могли сказати словами. Тиша була тепла й затишна, як рідний дім, якого вони обоє так довго шукали.

Пізніше він обережно підвівся і притягнув її до себе. Її тіло тремтіло від близькості, але вже не від страху. Його губи зустріли її губи у м’якому поцілунку — першому, після якого не залишилося сумнівів.

Вона відповіла, бо це був її вибір, її бажання, її любов.

— Я залишаюся, — прошепотіла вона. — Назавжди.

Артем міцно обійняв її, шепочучи на вухо:
— Назавжди, Марто. Тільки ми.

І у тиші їхніх сердець народилася нова реальність: більше не обман, більше не страх, лише щирість і любов, яку вони нарешті змогли прийняти.

 Два роки пролетіли швидко, мов у сні. Дім, який колись здавався холодним і порожнім, тепер був сповнений сміхом і теплом. Марта й Артем сиділи на веранді, тримаючи на руках маленьку дівчинку. Її руде волосся світили промені ранкового сонця, а очі блищали так само, як колись очі Марти у перший день, коли вона його побачила.

— Вона така схожа на тебе, — тихо сказав Артем, притискаючи дитину до грудей.

— А на тебе — у посмішці, — відповіла Марта, погладжуючи маленькі ручки донечки.

Вони дивилися один на одного, і в їхніх поглядах було все: любов, пройдені випробування, спільні ночі сліз і радості, і тепер — мир і щастя.

---

Дім наповнився шумом. Подруги Марти приходили в гості, сміялися з малечею, на подвір’ї бігав собака, який давно став членом родини. Батько Марти часто приїжджав у гості, і в його очах не було ні докорів, ні сумнівів — тільки радість за доньку.

— Вона справжня щасливиця, — говорив він, тримаючи на руках внучку. — І ти теж, Артеме.

— Я знаю, — тихо відповідав він. — І ніколи її не підведу.

Марта сіла поруч із Артемом, притиснувши голову до його плеча. Вона згадала все: перші ночі страху й сліз, сумнівів, холодного будинку, його наполегливості та любові, листи, довгі розмови з батьком… Все це привело їх сюди.

— Ми пройшли через пекло, — прошепотіла вона, — але тепер усе по-справжньому.

Артем обережно поцілував її в скроню.
— По-справжньому. І назавжди.

---

Вони вийшли на прогулянку в садок із донечкою на руках. Сонце гріло обличчя, вітер грався з волоссям, а сміх дитини лунав як музика. Марта тримала руку Артема, а він її — і обидва знали: попереду — тільки життя, сповнене любові, щастя та взаємної турботи.

У цей момент не залишалося нічого, крім справжнього спокою. Їхні серця більше не боліли. І кожен день, що починався, був новим початком, наповненим світлом і щастям.

— Ми разом, — прошепотіла Марта.

— Разом назавжди, — відповів Артем.

І вони йшли далі, тримаючи одне одного за руку, впевнені, що тепер усе буде добре.

Ось і закінчилася моя перша книга. Я знаю що вона не ідеальна, але знаю - чим дальше, тим краще. Дякую всім, хто читав!❤️