Розділ 24

   Марта довго сиділа у своїй кімнаті, тримаючи листа Артема в руках. Аркуш був зім’ятий від її пальців, розмитий сльозами, але вона знову й знову поверталася до тих слів. Кожна фраза боліла, але водночас гріла, наче рана, яку торкаєш, щоб переконатися, що вона справжня.

Вона намагалася відволіктися. Допомагала матері на кухні, вийшла з подругою на коротку прогулянку, навіть спробувала читати книгу, яку колись любила. Але все валилося з рук. Її думки вперто поверталися до нього.

До Артема.

Його образ стояв перед очима в кожній дрібниці. Вона бачила його руки, коли торкалася чашки; відчувала його погляд, коли ловила віддзеркалення у дзеркалі; чула його голос у тиші ночі.

Вона ненавиділа це. Ненавиділа себе за те, що сумує за ним.

Але ще більше вона ненавиділа порожнечу. Бо без нього ця порожнеча ставала нестерпною.

---

Одного вечора, коли батьки сіли пити чай, Марта залишилася в своїй кімнаті. Вона ходила туди-сюди, наче загнана. Її руки тремтіли, а серце билося так сильно, що здавалося, його почують у сусідніх кімнатах.

Вона зупинилася біля вікна й прошепотіла в темряву:
— Чому ти мене не залишаєш, Артеме?..

Її губи тремтіли, і в очах знову виступили сльози. Вона пригадала, як він дивився на неї — так, ніби вона була єдиною жінкою у світі. Пригадала, як його руки торкалися її плеча, як його дотики змушували її серце шалено калатати.

І вона зрозуміла: від себе не втечеш.

---

Наступного дня мати увійшла до її кімнати й застала доньку знову заплаканою.
— Доню, так більше не можна. Ти мучиш себе.

Марта закусила губу.
— Мамо, а якщо він справді… той, хто мені потрібен?

Мати здивовано подивилася на неї.
— Ти ж казала, що ненавидиш його.

— Я ненавиділа, — Марта різко змахнула сльози. — Але… він був поруч. Завжди. Навіть коли мовчав. Навіть коли мене дратував. І тепер… його немає. І мені так боляче, що я не можу це витримати.

Мати обняла її й прошепотіла:
— Якщо твоє серце кличе тебе до нього, не бійся це визнати.

---

Уночі Марта сиділа на балконі з листом у руках. Вітер грався з її волоссям, місяць світив тьмяно. Вона нарешті наважилася сказати сама собі правду:

— Я кохаю його.

Сльози знову покотилися, але цього разу в них була не лише біль, а й полегшення.

Вона знала, що мусить зробити.

---

Її серце вже вирішило, хоч розум і намагався заперечувати. Вона мусила повернутися до нього. Бо жоден дім, жодна свобода не мали сенсу без Артема.

Ранок був тихим, майже неживим. Марта прокинулася раніше за всіх. Сиділа на ліжку з листом у руках і довго дивилася на нього. Сьогодні вона знала: настав час.

Вона тихо вдяглася, спустилася вниз. У кухні пахло ще вчорашнім чаєм і свіжим хлібом. Батьки ще спали. Вона залишила на столі коротку записку:

> Мені треба розібратися в собі. Не хвилюйтеся. Я повернуся.

Вийшовши з дому, Марта відчула, як серце вдарило сильніше. Її кроки були невпевненими, але рішучими. Вона взяла таксі й назвала адресу, яку знала краще, ніж хотіла б.

---

Дорога здавалась нескінченною. Вікна автомобіля показували знайомі пейзажі, які тепер здавалися новими. Кожна секунда наближала її до нього. І від цього серце то стискалося від страху, то розширювалося від надії.

Вона уявляла, як він зустріне її. Чи буде радий? Чи здивується? Чи відштовхне, бо вже змирився з тим, що втратив її?

Від цієї думки Марта міцніше стиснула в руках сумочку, де лежав його лист.

---

Коли таксі зупинилося біля високих воріт його маєтку, вона відчула, як ноги підкошуються. Дім стояв такий самий, як вона його залишила: величний, холодний, із високими стінами. Але тепер він здавався іншим — не тюрмою, а місцем, де чекала відповідь на всі її муки.

Охоронець упізнав її відразу. Він здивовано підняв брови, але мовчки відкрив ворота.

Марта йшла алеєю до будинку, і кожен її крок лунав у голові, мов удари серця. Вона згадувала все: першу ніч тут, його погляд, його мовчазну присутність за дверима, його поцілунки, його жорстокість і ніжність.

І тепер вона знала: усе це було її життям. Її долею.

---

Вона зупинилася на сходах перед дверима. Глибоко вдихнула й постукала.

За кілька секунд двері відчинилися.

Артем стояв перед нею. Він був у простій сорочці, злегка розстебнутій на грудях. Його очі — втомлені, темні — дивилися на неї так, ніби він не вірив власним очам.

— Марто?.. — його голос прозвучав глухо, майже зламано.

Вона стояла, стискаючи ремінець сумочки, і ледь стримувала сльози.
— Я… прийшла.

Він зробив крок до неї, потім ще. Його рука стиснула дверну раму так сильно, що суглоби збіліли.

— Чому? — тільки й спитав він. — Чому ти тут?

Вона підняла очі, в яких світилися сльози.
— Бо я зрозуміла, що без тебе… не можу.

Його груди здригнулися. На мить він заплющив очі, наче боявся, що все це сон. А коли знову відкрив — у них палало щось живе, сильне, майже страшне.

Він простягнув до неї руку.
— Зайди.

І Марта зробила крок у дім, який тепер здавався їй не в’язницею, а поверненням.