Розділ 23

    Марта довго сиділа з листом у руках. Сльози висохли, але серце билося, як шалене. Кожне слово Артема, написане його твердим почерком, різало зсередини. Вона перечитала лист ще раз, і ще, і ще — доки не відчула, що не витримає жити з цією правдою сама.

Вона піднялася й пішла шукати батька.

Він був у кабінеті, сидів за столом із документами, коли вона рвучко відчинила двері. Його очі піднялися на неї — і відразу зблідли. У руках у неї був лист.

— Марто… — тільки й встиг промовити він.

Вона підійшла ближче, поклала аркуш на стіл перед ним.
— Це від нього. Ти знав?

Батько повільно зняв окуляри, потер перенісся. Він виглядав втомленим і старим.
— Так, доню. Я знав.

Її очі блиснули від обурення.
— Як ти міг? Як ти міг домовитися з ним за моєю спиною?!

Він підняв голову.
— Я зробив це, бо вважав, що так буде краще.

— Краще?! — її голос зірвався на крик. — Ти віддав мене йому, наче річ! Я жила в його домі, як у клітці!

Батько підвівся й обійшов стіл. Його руки тремтіли, коли він намагався доторкнутися до її плеча, але Марта відсахнулася.

— Доню, я бачив у ньому чоловіка, який здатен захистити тебе. Так, він жорстокий. Але він сильний. Я знав, що він ніколи не дозволить нікому скривдити тебе. І… я бачив, як він дивився на твою фотографію. Він був уже тоді закоханий у тебе.

Марта стиснула кулаки, в очах знову виступили сльози.
— А мене ти спитав? Чи хочу я цього?

Він опустив голову.
— Ні. І тепер я бачу, що помилився.

---

Вона ходила по кабінету туди-сюди, немов загнана тварина.
— Він написав, що то була твоя ідея. Що ти сказав: «Якщо хочеш, я допоможу». Це правда?

Батько зітхнув.
— Це була… моя слабкість. Я довірив йому більше, ніж мав. Я бачив, що він серйозний, що йому можна довірити тебе. Я думав, що він зробить тебе щасливою.

— Щасливою? — вона засміялася крізь сльози. — Ти хоч знаєш, як я там жила? Я плакала ночами! Я ненавиділа його, і водночас… — вона замовкла, опустивши голову.

Батько підійшов ближче, тихо поклав руку на її плече.
— Я бачу, що ти розгублена. Але скажи чесно: ти сумуєш за ним?

Марта різко підняла голову.
— Я… не знаю! — крик вирвався з грудей. — Я хочу забути його, але не можу. Він всюди. В кожній моїй думці, у кожному сні.

Вона опустилася в крісло, прикриваючи обличчя руками. Її плечі тремтіли від ридань.

Батько сів поруч.
— Доню, я зробив помилку. Але я знаю Артема. Він не з тих, хто відпускає легко. Якщо він віддав тобі свободу — це значить, що він справді кохає.

Марта підняла голову, повні сліз очі дивилися просто на нього.
— То що мені робити, тату?

Він тяжко видихнув.
— Прислухайся до себе. Тільки серце дасть правильну відповідь.

---

Коли вона залишила кабінет, то відчувала, ніби світ навалився на плечі. Лист тремтів у її руках.

Вона знала одне: тепер вона не могла залишитися осторонь.

Друзі, залишилося два розділи🥰

Дякую, що читаєте❤️