Розділ 22

   Марта сиділа в кімнаті, коли мати занесла конверт.
— Це тобі, доню. Лист прийшов.

Вона взяла його тремтячими руками. На звороті не було підпису, але вона відчула одразу — це від нього. Її серце боляче стиснулося. Довго не наважувалася відкрити, пальці тремтіли, поки розривала білий папір.

Рядки були написані знайомим твердим почерком.

> Марто.

Я не знаю, чи маєш ти сили читати мої слова, але мушу сказати те, чого ніколи не сказав вголос. Ти маєш знати правду, бо інакше все, що сталося між нами, залишиться лише тінню. Я хочу, щоб ти знала, як усе було насправді.

Її руки затремтіли ще дужче. Сльози знову підступили до очей. Вона розгорнула аркуші далі — і слова наче ожили, затягуючи її у спогади вже не свої, а його.

---

Від Артема

Я пам’ятаю той день, коли вперше почув про тебе. Це було зовсім випадково. Я приїхав до твого батька обговорити справи — серйозні, робочі, нічого особистого. Ми сиділи в його кабінеті, і розмова йшла важко, я був злий, напружений. І тоді на його столі я помітив фотографію.

Ти.

Усміхнена, ще зовсім дитячим, наївним поглядом. Я відчув щось, чого не відчував ніколи в житті. Ніби світ, який давно став для мене холодним і жорстким, раптом на мить засвітився.

Я запитав його, хто це. Він усміхнувся й сказав: «Моя донька, Марта». І тоді щось у мені перевернулося. Я почав розпитувати — як ти живеш, що любиш, які в тебе мрії. Він сміявся, казав, що я занадто цікавлюся. Але я не міг зупинитися.

І тоді він сказав слова, які я пам’ятаю досі:
«Якщо хочеш, я можу допомогти. Я бачу, що ти серйозний чоловік. Тобі потрібна хороша жінка. Якщо Марта тобі сподобалася, я не буду проти…»

Ці слова стали початком.

Я злякався, але й не міг відмовитися. Я хотів тебе так сильно, що втратив здоровий глузд. І ми придумали історію. Він погодився зіграти роль — що ніби віддає тебе мені не по добрій волі, а наче продає. Я погодився. Бо тоді я вірив, що так буде простіше. Що ти зможеш прийняти мене, навіть через ненависть, а потім — звикнути.

Але я помилився.

Ти страждала. Я бачив це щодня. І хоча серце розривалося, я вперто тримався за тебе, мов за останню надію. Я любив твої очі навіть тоді, коли вони дивилися на мене з ненавистю. Я любив твої губи навіть тоді, коли вони говорили слова, які різали мене ножем.

І зрештою я зрозумів: любов не може будуватися на болю.

Я відпустив тебе не тому, що перестав кохати. А тому, що люблю тебе занадто сильно, щоб бачити твої сльози.

Я не прошу пробачення. Бо не маю права.

Але я хотів, щоб ти знала правду: усе, що сталося, не було випадковістю. Це був мій вибір. І найбільше, чого я боюся тепер — що ти ніколи не зрозумієш, наскільки щиро я кохаю тебе.

Артем.

---

Марта закрила листа, пригорнула його до грудей і заридала. Сльози капали на папір, розмиваючи чорнило.

Вона раптом зрозуміла: тепер у неї немає виправдань. Вона знала всю правду. І мусила вирішити — що робити далі.