Розділ 21

   Марта сиділа на дивані у вітальні свого батьківського дому. Стіни, які раніше здавалися рідними й теплими, тепер тиснули на неї своєю близькістю. Тут усе було знайоме до болю: старі фотографії на полицях, запах кави, яку мама щойно зварила, навіть скрип підлоги, коли батько проходив коридором. І водночас — усе стало чужим.

Вона обіймала коліна руками, притискаючи підборіддя до них. Її очі були червоні й опухлі від сліз. Здавалося, вона плаче безупинно, відтоді як перетнула поріг цього дому.

Мати підійшла тихо, сіла поруч, поклала руку на плече.
— Доню, ти вдома. Тут безпечно.

Марта кивнула, але слова застрягли в горлі. Безпечно не означало спокійно. Усередині в неї все було розірвано.

— Він тебе ображав? — обережно запитала мати.

— Ні, — зірвалося з її вуст занадто швидко. — Тобто… він був жорстокий. Але не так… Він не піднімав на мене руки. Просто… — вона захлинулася сльозами. — Просто я не могла там дихати.

Мати міцніше пригорнула її до себе, але Марта відчула лише порожнечу.

---

Вночі вона знову не могла заснути. Лежала на старому ліжку, де колись бачила дитячі сни, і слухала, як за вікном співають цвіркуни. Серце стискалося від туги. Вона мала б радіти — вона вільна. Але щоразу, коли закривала очі, перед нею поставало його обличчя. Артем. Його погляд. Його слова: «Я відпускаю тебе».

Вона переверталася з боку на бік, стискала подушку, наче хотіла задушити ці спогади. Але що сильніше вона намагалася забути, то гостріше відчувала порожнечу поруч.

---

Декілька днів минули в однаковому тумані. Мати ходила за нею, як за малою, батько робив вигляд, що все добре, але в його очах був страх. Він бачив, що донька наче втратила частину себе.

Одного вечора він сів поруч із нею у вітальні.
— Марто, — його голос був тихий, але твердий. — Ти мусиш сказати правду. Чого ти так страждаєш?

Вона подивилася на нього з відчаєм.
— Я не знаю, тату… Я ненавиділа його. І водночас… він був єдиним, хто бачив мене такою, якою я є.

— Це той чоловік? Артем? — уточнив батько.

Вона кивнула й опустила голову.

Батько тяжко зітхнув і встав, почав ходити кімнатою.
— Я думав, що роблю правильно… — пробурмотів він, більше до себе. — Я хотів, щоб у тебе був захист, щоб ти була з сильним чоловіком, який ніколи не дасть тебе скривдити. Але, мабуть, я помилився.

Марта підняла голову.
— Тату… ти знав, що він закоханий у мене?

Батько завмер. Його обличчя змінилося.
— Він… так тобі сказав?

Марта лише подивилася у відповідь — і цього було достатньо.

---

Уночі, коли всі спали, Марта сиділа на балконі з ковдрою на плечах. Її руки тремтіли від холоду, але вона не відчувала його. У голові лунав тільки його голос.

«Я кохаю тебе, Марто. Але любов не повинна ламати».

Сльози знову покотилися щоками. Вона не знала, чого хоче більше: залишитися в безпеці чи повернутися туди, де була небезпека, але й було щось, що гріло її зсередини.

І вперше вона подумала: може, він справді не такий монстр, яким вона його малювала.

Але думка ця злякала її ще більше, ніж усе, що було до того.