Розділ 20

    Ранок був неспокійним. Сонце проривалося крізь хмари, залишаючи на підлозі плями світла, які Марта розмазувала поглядом, сидячи біля вікна. Вона не торкнулася ні сніданку, ні чаю. Її руки лежали на колінах, безсило зчеплені.

Артем увійшов до кімнати тихо, але вона відчула його присутність одразу. Поглядом, диханням, самим повітрям. Вона підняла голову й побачила його. Його очі сьогодні були інші: без вогню, без звичної жорсткості. Там було щось глибоке, важке, як море перед бурею.

Він зупинився за кілька кроків від неї.

— Марто, — його голос прозвучав хрипко, наче він довго не вимовляв цього слова. — Я бачу, що ти страждаєш.

Вона здригнулася, але не відповіла.

— Я чую тебе щоночі, — він ковтнув повітря, — коли ти плачеш. І я ненавиджу себе за те, що довів тебе до цього.

Марта відвела погляд.
— Тоді чому ти не зупинишся?

Він зробив крок ближче.
— Бо я боявся втратити тебе.

Її серце калатало, як птах у клітці.

Артем опустився навколішки перед нею. Його руки міцно обхопили її долоні. І вона здригнулася від цієї несподіваної покори.

— Я кохаю тебе, Марто. — Його голос уперше зламався. — Але любов не повинна ламати. Я зрозумів це занадто пізно.

Вона дивилася на нього широко відкритими очима, не вірячи в те, що чує.

— Тому я відпускаю тебе, — сказав він тихо, майже шепотом. — Ти вільна.

У неї перехопило подих. Сльози самі потекли по щоках.

— Ти… справді?

Він кивнув.
— Так. Я не хочу, щоб ти жила тут як у в’язниці. Якщо твоє серце не зі мною, я не буду змушувати.

Марта відчула, як земля під ногами розходиться. Вона стільки часу мріяла про свободу, а тепер, коли він віддав її їй — серце розривалося.

— Я… не знаю… — прошепотіла вона, але слова втонули в риданнях.

Артем підвівся, провів рукою по її волоссю й відступив. Його обличчя було кам’яне, але очі горіли слізьми, яких він не показав.

— Сьогодні ж я відправлю тебе додому.

---

Коли машина під’їхала до воріт, Марта сиділа всередині, обійнявши себе руками. Артем стояв на сходах, спостерігаючи, як дверцята зачиняються. Він не зрушив з місця, коли автомобіль повільно виїхав за межі його території.

Їхні очі зустрілися востаннє крізь скло. В її погляді була подяка й біль. В його — відчай і любов.

Марта не витримала й заплакала знову. Бо зрозуміла: те, що вона мріяла отримати, відчувалося не як свобода, а як втрата.

А Артем стояв на холодному кам’яному ганку, слухаючи, як тиша після від’їзду стискає груди сильніше за будь-які кайдани.

---

Того вечора дім був порожнім. Без її кроків, без її голосу, навіть без її плачу. Артем сидів у своєму кабінеті, тримаючи в руках келих віскі, і дивився на темне вікно.

Вперше у житті він виглядав переможеним.