Розділ 19

  Дім, у якому Марта тепер жила, був розкішний і водночас холодний. Високі стелі, дзеркальні вікна, дорогі меблі — усе це більше нагадувало музей, ніж місце, де можна відчувати себе вдома. Кожен її день складався з одних і тих самих дрібних рухів: прокинутися, вдягнути халат, пройти до кухні, зробити ковток кави й залишити її недопитою. Потім довго ходити кімнатами, зупинятися біля вікон і вдивлятися в далечінь, яка нічого не обіцяла.

Марта втратила відлік часу. Їй здавалося, що години розтягуються у нескінченність. Її тіло було в цьому домі, але душа весь час намагалася втекти, вирватися хоча б у думках. Та думки теж ставали пасткою: вони поверталися до Артема.

Він був уособленням протиріччя. Коли він поруч — вона тремтіла, її серце збивалося з ритму. Коли його немає — вона втрачала сенс у кожному дні. І це розривало її.

Вона часто плакала ночами. Спершу намагалася стримувати сльози, затискала долонями рот, аби не чути себе саму. Та плач усе одно проривався, тихий і відчайдушний. Вона ходила від ліжка до вікна, від вікна до дверей і назад, як дика пташка, що б’ється об клітку.

І одного разу, коли вона так блукала кімнатою, вона почула легкий скрип у коридорі. Хтось стояв за дверима. Марта застигла, притиснувши руку до грудей. Серце билося шалено. Вона знала — це він.

Артем.

Він нічого не сказав. Просто стояв. Вона відчувала це так само, як відчуваєш пильний погляд у спину. Вона сіла на підлогу біля ліжка й заплакала ще сильніше — уже не криючись. Якщо він і слухає, хай почує. Хай знає, що вона не витримує.

За дверима стояв Артем, спершись плечем об одвірок. Його обличчя залишалося непорушним, але всередині все горіло. Він чув її схлипи, відчував, як кожен її зойк ріже по живому. Він хотів увірватися всередину, обійняти її, змусити замовкнути своїми поцілунками, змусити забути про сльози. Але він стояв нерухомо. Бо знав: що більше він тисне, то глибше вона тоне у відчаї.

Він залишився там довго. Час зупинився, і єдиним звуком був її плач за дверима. Коли все стихло, Артем обережно торкнувся холодної ручки дверей, але так і не наважився відчинити. Він пішов тихо, залишивши її наодинці.

---

Наступного дня все повторилося. Марта була, як тінь. Вона сиділа біля вікна, пальцями торкалася скла, немов шукала вихід десь там, за межами високої огорожі. Вона майже не розмовляла з прислугою, їла кілька ложок супу й відкладала тарілку. Її очі стали червоними від постійних сліз.

Артем спостерігав. Він рідко підходив близько, але завжди був поруч. Його погляд був важким, мовчазним. Марта відчувала його присутність так само гостро, як відчуваєш тінь за спиною. І це ще більше лякало.

Вона знала: він бачить її слабкість. Він чує її плач. І, можливо, навіть розуміє. Але водночас він залишався каменем, холодним і непорушним.

---

Уночі вона знову ходила туди-сюди по кімнаті. Руки трусилися, серце рвалося на шматки. Їй здавалося, що вона не витримає ще одного дня в цьому домі.

І знову — кроки за дверима. Вона відразу зрозуміла: Артем.

Він стояв там мовчки, слухав. А Марта схлипувала, стискаючи подушку в руках, і шепотіла крізь сльози:

— Чому? Чому ти такий жорстокий? Чому я не можу тебе ненавидіти?

Артем закрив очі й уперся лобом у двері. Йому хотілося відповісти, закричати, що він любить її понад усе, що він сам себе ненавидить за жорстокість. Але він мовчав. Бо вперше в житті відчував: сила безсила.

---

Ранок зустрів їх у тиші. Марта сиділа біля столу, не торкаючись до їжі. Артем довго дивився на неї. Його обличчя було кам’яним, але в очах палало щось нове, рішуче.

— Марто, — сказав він рівно. — Завтра я скажу тобі те, що мав сказати давно.

Вона підняла на нього погляд. Її очі були вологі, але в них світилася надія.

Артем відвів очі. Він знав: настав час.