Розділ 18

   Ранок почався різко. Артем піднявся раніше за Марту, одягнув костюм і вже давав розпорядження охороні, коли вона ще лежала в ліжку, намагаючись зібрати вчорашні думки.

Вона згадувала його слова — про батька, про слабкість, про те, що він боїться знову стати хлопчиком, якого принижують. Усе це було настільки не схоже на нього, що в голові не вкладалося: чи то справді був Артем, чи сон?

Та коли він повернувся у спальню, щоб забрати її з собою, сумніви розсіялися. Його очі були холодні, голос — твердий, жодної вразливості.

— Одягайся. Ми їдемо.

— Куди? — запитала вона тихо.

— Тобі не треба знати. Просто будь поруч.

Вона хотіла заперечити, але в його тоні не було простору для «ні».

---

Машина мчала трасою, охорона в іншому авто супроводжувала їх. Марта сиділа поруч, дивилася у вікно й стискала руки. Він мовчав, лише час від часу набирав повідомлення на телефоні. Ніби тієї ночі, коли він торкався її майже ніжно, ніколи не було.

Вони приїхали до промислової частини міста — складські приміщення, порожні ангари. Там на них уже чекали кілька чоловіків. Усі вітали Артема з видимою повагою, хтось навіть із острахом.

Він повів Марту за руку, не питаючи, чи хоче вона йти.

— Сиди тут, — наказав він, посадивши її на стілець збоку.

Вона спостерігала, як він говорить із цими людьми. Його голос був низький, владний, рухи — точні й загрозливі. Один із чоловіків почав щось заперечувати, і тоді Артем різко вдарив кулаком по столу. Усі замовкли.

Марта здригнулася. Це був інший Артем. Той, якого боялися. Той, хто ніколи не показував слабкості.

---

Після зустрічі він підійшов до неї. Його рука лягла на її плече.

— Ходімо.

Вона підняла на нього очі.
— Це твій світ?

Він зупинився, глянув на неї. У його погляді на мить промайнуло щось знайоме — тінь того чоловіка, що вночі відкривався їй. Але він одразу відкинув це, знову став холодним.

— Так. І тепер він твій теж.

Марта відчула, як серце стиснулося. Вона ненавиділа це «твій теж», ненавиділа, що він знову замикає її в клітці, тільки тепер уже не лише у стінах дому, а й у власній темній імперії.

---

Дорогою назад у машині він раптом поклав руку їй на коліно. Марта здригнулася.

— Не бійся, — сказав він, не відводячи погляду від дороги. — Тебе тут не торкнеться ніхто, доки ти моя.

Вона відвернулася до вікна, щоб він не бачив, як у її очах блиснула волога. Вона більше не знала, що гірше: його нічна відвертість чи його денна жорсткість.

А він сидів поруч, спокійний, мов нічого не сталося, і тільки пальці міцніше стискали її коліно, нагадуючи: він тримає її біля себе, і дороги назад немає.

   Дім зустрів їх тишею. Марта ледве переступила поріг, як відчула, що серце вистрибує з грудей. Цілий день вона бачила Артема іншим — тим, ким його боялися чоловіки на складах. І тепер, коли вони залишилися вдвох, ця тінь сили й жорстокості тягнулася за ними у стіни їхніх кімнат.

Вона хотіла піти до себе, сховатися хоча б у ванній, та його голос зупинив її:

— Залишайся.

Вона завмерла.

— Я втомилася, — ледве чутно відповіла.

— Не питаю, — він повільно розстібав піджак, кидаючи його на диван. — Я наказую.

Марта стиснула руки в кулаки. Всередині все кричало: біжи, заховайся, не підкоряйся. Але ноги не слухалися. Вона стояла, як зачарована, коли він підійшов ближче.

Артем поклав пальці їй під підборіддя й підняв її обличчя, змусивши дивитися прямо в очі.

— Ти бачила сьогодні мій світ. Там я паную над усіма. Але вдома… я хочу панувати над тобою. Повністю.

Марта спробувала відвернутися, та він міцніше стиснув її підборіддя.

— Роздягайся.

Вона здригнулася.
— Ні…

Його погляд потемнів. Він нахилився ближче, так що вона відчула його гаряче дихання на своїй шкірі.

— Я можу зробити це сам, — прошепотів він. — Але мені потрібно, щоб ти сама віддала мені себе.

Вона відступила на крок, та він одразу наздогнав, торкнувся плеча, повільно ковзнув пальцями вниз, зупинившись на тканині сукні.

— Зніми.

Її руки тремтіли. Вона боролася з собою — між страхом і тим дивним вогнем, який розгорався щоразу, коли він наближався. Вона відчувала, як її опір слабшає.

— Артеме… — прошепотіла вона, але він перебив її коротким, владним поцілунком.

— Без "ні". Тільки "так".

Його пальці вже розстібали її плаття, а вона — замість того, щоб штовхнути його, замість крику — лише притисла руки до грудей, легенько відштовхуючи, та не до кінця. Цей опір був радше грою, і він це бачив.

Він усміхнувся, майже задоволено.
— Ось так. Я люблю, коли ти б’єшся, але ще більше люблю, коли піддаєшся.

Тканина сповзала з її плечей, і Марта відчувала, як палає обличчя. Вона ненавиділа себе за слабкість, але тіло зрадницьки тягнулося до нього.

— Ти моя, — повторив він, нахиляючись до її шиї й залишаючи гарячі сліди. — І тепер ти відчуваєш це так само, як я.

Її губи тремтіли, вона не відповіла, але не відштовхнула його більше.

Артем торкався її повільно, владно, змушуючи здаватися шматочок за шматочком. І чим більше вона пручалася напівсили, тим сильніше його очі розпалювалися від насолоди.

— Нікуди ти від мене не дінешся, — прошепотів він, коли вже її одяг лежав на підлозі. — Бо навіть твій опір належить мені.

І Марта знала, що він має рацію — бо її серце божеволіло, а тіло вже не слухалося розуму.

---

Тієї ночі вона не спала ще довго, дивлячись у стелю. У голові звучали його слова: «Тільки так». І вона вперше не могла заперечити, що в цьому було щось від неї самої.