Розділ 17

   День добігав кінця. Марта сиділа у кабінеті, мов тінь, поки Артем працював: підписував папери, відповідав на дзвінки, когось викликав і когось відпускав. Вона майже не рухалася, намагаючись стати невидимою. Але він бачив її кожної миті — очима, руками, присутністю.

Коли годинник на стіні пробив сьому, він нарешті відклав документи. Повільно підвівся, підійшов і простягнув їй руку.

— Підемо.

— Куди? — вона насторожилася.

— На вечерю.

— Я можу повечеряти сама…

— Ні, — його голос був м’яким, але твердим, мов камінь. — Ти вечерятимеш зі мною.

---

Їдальня цього разу була не такою, як уранці. Слуги накрили лише на двох, стіл світився теплим золотом свічок. Кришталеві келихи, пляшка червоного вина, вишукана страва з морепродуктів. Усе виглядало надто урочисто, надто інтимно.

— Сідай, — Артем відсунув для неї стілець.

Марта сіла, але не дивилася на нього. Вона відчувала його погляд, що обпалював її. Він налив їй вина, а собі трохи більше, підняв келих.

— За нас.

Вона стиснула пальці на келиху.
— Я не буду пити «за нас».

— Тоді випий за себе, — він торкнувся краєм келиха її келиха, не зводячи з неї очей. — Але пий зі мною.

Вона зробила ковток, щоб відчепився. Вино розлилося теплом у грудях, ще сильніше збиваючи з пантелику.

---

Вони їли мовчки. Лише дзвін приборів і потріскування свічок заповнювали простір. Але ця тиша не була легкою — вона була насиченою, важкою, напруженою.

Артем поклав виделку, витер губи серветкою і нахилився вперед.
— Ти гарна сьогодні.

— Припини.

— Чому? — він усміхнувся ледь-ледь. — Я кажу правду.

— Ти завжди кажеш правду так, ніби це наказ, — прошепотіла вона.

Він піднявся, обійшов стіл і зупинився за її спиною. Його руки лягли на її плечі. Марта стиснулася, але не відсунулася.

— Бо я звик, щоб мене слухали, — сказав він їй на вухо. — Але з тобою все інакше. Ти не слухаєшся… і все ж таки підкоряєшся.

Він нахилився, торкнувся губами її волосся, потім шиї. Вона заплющила очі, намагаючись не видати, як серце шалено калатає.

— Артеме, відпусти… — її голос був тихий, наче прохання.

— Ні, — він поцілував її нижче, біля ключиці. — Я хочу, щоб ти відчувала, що належиш мені навіть тут, за столом.

Він розвернув її до себе, нахилився і поцілував. Поцілунок був глибокий, наполегливий, з вином і владою на смак. Марта слабо вперлася долонями йому в груди, але руки ослабли, а губи здалися.

Він підняв її зі стільця й посадив собі на коліна, прямо за столом. Його пальці ковзали по її спині, тримали міцно.

— Ти моя, — шепотів він, знову і знову торкаючись її губ. — І ти звикнеш до цього.

Її серце розривалося навпіл: вона хотіла вирватися, але водночас відчувала, як щось глибоко всередині вже не може йому опиратися.

---

Вечір завершився тим, що він не відпустив її ані на хвилину. Навіть коли вони вийшли з їдальні, його рука була на її талії. Він повів її вгору сходами, у свою кімнату, не лишивши жодного сумніву: тепер і вечері, і ночі, і ранки — усе належить йому.

    Ніч була тиха. Вікна спальні виходили на сад, де ледь гойдався під вітром кущ жасмину. Марта лежала на краю ліжка, згорнувшись у клубок, спиною до Артема. Вона думала, що він уже спить, але раптом почула його голос.

— Не спиш?

Вона здригнулася.
— Ні.

Він простягнув руку й обережно торкнувся її плеча.
— Перевернись.

— Навіщо?

— Я хочу бачити твої очі.

Марта вагалася, але все ж перевернулася. Його погляд був незвично серйозним, навіть… втомленим. Не тим владним і різким, як завжди.

— Ти, мабуть, думаєш, що я народився таким, яким ти мене бачиш, — почав він. — Сильним, жорстким, тим, хто бере все, що хоче.

Вона мовчала.

— Але колись я був іншим. Хлопчиськом, який не вмів нікого захистити, навіть себе. — Він замовк на мить, наче ковтаючи щось гірке. — Мій батько… він завжди вимагав більше. Для нього я був ніщо, доки не навчився бути жорстоким.

Марта завмерла. Вона ніколи не думала, що Артем говоритиме з нею про це.

— Одного разу мене побили просто посеред вулиці. Я прийшов додому в крові, а він… — Артем стиснув щелепи. — Він навіть не глянув на мене. Сказав тільки: «Ти нічого не вартий, доки не зробиш так, щоб боялися тебе, а не ти їх».

Марта відчула, як щось стислося в грудях.

— Відтоді я зрозумів: слабких топчуть. І я більше не буду слабким.

Він глянув на неї пильно.
— Ось чому я такий, Марто. Ось чому я тримаю тебе тут. Бо якщо я відпущу… я знову стану тим хлопчиськом. А я ненавиджу його.

Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли. Уперше вона побачила в ньому не лише владу й холод, а й рану, що ніколи не загоїлася.

Він торкнувся її щоки.
— Ти не розумієш, як ти на мене дієш. Коли я дивлюся на тебе, я бачу те, чого ніколи не мав. Чистоту. І це зводить мене з розуму. Я хочу зламати її… і водночас врятувати.

Марта заплющила очі, бо не витримувала цього погляду. Її серце билося так сильно, що вона боялася, він почує.

Він нахилився й поцілував її не так, як раніше. Цей поцілунок був повільний, майже ніжний. Вона не відштовхнула його, не поворухнулася. Лише лежала, дозволяючи йому торкатися.

— Ти моя, — прошепотів він, коли відсторонився. — Але більше, ніж ти думаєш.

І вперше за довгий час Марта не знала, що страшніше: його сила чи його відвертість.

---

Він заснув поруч, поклавши руку на її талію, як завжди. А вона лежала з розплющеними очима, думаючи: можливо, він справді не тільки монстр… але й людина, яка втратила себе.

І ця думка була страшнішою за будь-який наказ.