Розділ 16

   Машина зупинилася біля особняка. Ніч була тиха, тільки охорона біля воріт дивилася, як їхній господар виводить дівчину з машини. Артем тримав Марту за лікоть — міцно, безповоротно, так, що не залишалося сумнівів: вона належала йому.

Вони зайшли в дім. Атмосфера вечора у ресторані ще висіла над нею, змушуючи знову й знову прокручувати його слова: «Це моя жінка».

— Іди за мною, — коротко кинув він.

Вона хотіла піти у свою кімнату, але він повів її вгору сходами, прямо до своєї.

— Ні, Артеме. — Вона вперлася. — Я не збираюся тут залишатися.

Він зупинився, обернувся до неї. У його очах спалахнув той самий вогонь, який вона вже знала: небезпечний, владний.
— Сьогодні ввечері ти будеш тут.

Він відчинив двері своєї спальні й увів її всередину. Кімната була темна, пахла деревом, тютюном і чимось теплим, чоловічим. Він відпустив її руку, зняв піджак і кинув на крісло.

— Сядь. — Він показав на край ліжка.

— Я не твоя річ, щоб сидіти там, де ти скажеш, — прошепотіла вона, хоча голос зрадливо тремтів.

Він підійшов ближче, нахилився й схопив її підборіддя, змусивши дивитися в очі.
— Ні, Марто. Ти саме моя річ. Моя жінка. І я не дозволю тобі тікати від цього.

Вона хотіла відвернутися, але його погляд тримав її міцніше, ніж руки.

Він опустив долоню на її плече, потім нижче — ковзнув по руці, ніби перевіряючи, наскільки сильно вона чинитиме опір. Марта напружилася, намагаючись відсунути його руку, але він лише сильніше притягнув її до себе.

— Ти ж знаєш, що я хочу, — прошепотів він їй на вухо, теплим подихом обпалюючи шкіру.

— Відпусти… — її голос був слабким, без переконання.

— Ти кажеш «ні», але твоє тіло… — він провів пальцями по її талії, а інша рука ковзнула на спину. — Воно відповідає мені.

Вона здригнулася, стискаючи його зап’ястя, але не відштовхнула. Це йому подобалося ще більше. Він нахилився ближче, притиснув її до себе, вкрадаючись губами на її шию.

— Ти відвертаєшся, але я відчуваю, як ти тремтиш… — його слова звучали, наче вирок.

Марта закусила губу, щоб не видати жодного стогону. Вона ненавиділа його — і ненавиділа себе ще сильніше за те, що хотіла цього.

Артем нахабно зірвав із неї тонкий браслет, який вона носила, і кинув на тумбочку.
— Тепер ти тут, у моєму ліжку. І ти залишишся зі мною.

Він нахилився й поцілував її — різко, жадібно, так, що вона втратила опору. Вона спробувала легенько відштовхнути його, але руки ослабли, а губи здалися його поцілунку.

Йому це подобалося: її слабкий спротив, змішаний із прихованим бажанням. Він смакував цю боротьбу, затягуючи її все глибше.

---

Пізніше, коли він нарешті відпустив її, Марта сиділа на ліжку, тяжко дихаючи. Артем стояв поруч, зняв сорочку й дивився на неї так, ніби вона була найціннішим трофеєм.

— Ти моя, Марто. — Його голос звучав упевнено, спокійно. — І ти ще сама це визнаєш.

Вона відвернулася, не в силах дивитися йому в очі. Але всередині її розривало навпіл: одна частина хотіла втекти, інша — залишитися в його руках.

І він це бачив. Він завжди бачив.

  Сонце пробивалося крізь важкі штори. Марта прокинулася від того, що відчувала чужу теплоту поруч. Вона здригнулася й одразу зрозуміла — вона в його ліжку. Артем спав біля неї, спокійний, сильний, з напіврозкритими губами. Його рука була на її талії, ніби навіть уві сні він не відпускав.

Вона обережно спробувала піднятися. Але рука на талії міцніше стиснула.

— Лежи, — пробурмотів він, не відкриваючи очей.

— Мені треба в свою кімнату, — прошепотіла вона.

Тепер він відкрив очі й глянув на неї. У його погляді було стільки сили, що вона знітилася.
— Твоя кімната тепер тут.

— Ні! — Вона рвучко відсунулась, але він швидко сів і схопив її за зап’ястя.

— Досить, Марто, — його голос звучав твердо, але не крикливо. — Ти залишаєшся зі мною.

Вона відвернулася, щоб він не бачив, як у неї тремтять губи. Вчорашня ніч ще пульсувала в пам’яті: його поцілунки, його дотики, її власне слабке «ні», яке перетворювалося в майже безсилий спротив.

---

Сніданок накрили в їдальні. Артем йшов попереду, Марта позаду. Вона не хотіла, щоб хтось бачив, як вона виходить із його кімнати, але вже було пізно: кілька слуг опустили погляд, а в куточках їхніх уст майнула ледь помітна усмішка.

— Сідай, — сказав Артем, вказуючи на стілець поруч із собою.

Вона стиснула зуби.
— Я можу поснідати у своїй кімнаті.

— Ні, — він налив їй кави, а собі — чорної, без цукру. — Відтепер ти снідатимеш зі мною.

Вона схопила виделку так, ніби хотіла встромити її в руку, але промовчала. Взяла шматок хліба, зробила ковток кави. Кава здалася гіркою, як його слова.

— Звикай, — додав він спокійно. — У мене все просто: моя жінка сидить поруч. І крапка.

— Я не твоя жінка, — прошепотіла вона, дивлячись у тарілку.

Він нахилився ближче.
— Ти вже була в моєму ліжку. Всі бачили, що ти в моєму домі. Я зробив свій вибір, Марто. І тепер він твій теж.

Його пальці ковзнули по її руці, затрималися на зап’ясті. Це був не жест ніжності, а радше нагадування: він не відпустить.

---

Після сніданку він повернувся в кабінет. Марта спробувала піти у свою кімнату, але він зупинив її словами:
— Ти залишишся тут.

— У кабінеті?

— Так. Сиди, читай, роби що хочеш. Але я хочу бачити тебе поруч.

І він знову посадив її у своє велике крісло, як колись. Сам сів за стіл, переглядав документи, розмовляв по телефону, а вона сиділа, відчуваючи його присутність кожною клітиною.

Час від часу він відкладав папери й торкався її коліна, плеча чи волосся. Він не питав дозволу. Він брав, бо так хотів.

Марта знала: тепер її життя змінилося. Вона більше не мала навіть простору для втечі. Його влада простягалася і на день, і на ніч.

І найстрашніше — коли він нахилявся ближче, щоб щось прошепотіти, її тіло знову зрадницьки реагувало.