Розділ 14

  Ніч була задушливою. За вікном шелестів дощ, важкі краплі стукали по склу. Марта лежала на ліжку, намагаючись заснути, але думки не відпускали. Її тіло все ще пам’ятало його поцілунки з ночі, коли він повернувся. І від того ставало ще гірше.

Двері відчинилися різко. Вона здригнулася — Артем. Він зайшов упевненим кроком, ніби знав: тут його чекають.

— Ти знову не спиш, — сказав він, підходячи.

— Може, я просто не хочу бачити тебе, — відповіла вона холодно.

Він усміхнувся — повільно, небезпечно.
— А твої очі говорять інше.

Він сів поруч на ліжко, рука лягла їй на талію. Вона напружилася, але не відсунулася.

— Не треба, Артеме, — прошепотіла вона.

— Треба, — відповів він тихо, нахилившись. Його губи торкнулися її шиї, ковзнули вниз. — Я більше не хочу чекати.

Вона схопила його за руку, намагаючись зупинити.
— Я не можу…

— Можеш, — перебив він. — І ти цього хочеш.

Він почав розстібати ґудзики її нічну сорочку, повільно, впевнено. Марта вчепилася в його зап’ястя, але її опір був слабким. Вона відвертала голову, проте губи тремтіли, наче чекали його поцілунку.

— Артеме… — її голос був схожий на стогін.

— Ти думаєш, я не бачу? — він нахилився ближче, притиснувшись до неї. — Твоє тіло мене кличе, навіть коли твій розум опирається.

Він розсунув тканину, оголюючи її плечі. Вона здригнулася, прикриваючи груди руками а потім і простинею, але це було схоже не на протест, а на гру. І він це відчув.

Його руки були гарячими, сильними, впевненими. Він наче зчитував кожну її реакцію, кожен подих. А їй не вистачало сил відштовхнути його — лише напівпротести, напівблагання.

Її тіло горіло, серце шалено калатало. Вона ще намагалася вмовити себе, що ненавидить його, але пальці розтиснулися, і ковдра впала з її плечей.

— Бачиш? — прошепотів він, впиваючись губами в її шию. — Ти моя.

І вперше Марта не заперечила вголос. Лише заплющила очі, відчуваючи, як її слабкий спротив перетворюється на щось зовсім інше.

---

Коли він нарешті відпустив її, кімната була наповнена гарячим повітрям. Марта лежала, ховаючи обличчя у подушці. Вона тремтіла — від страху, від збудження, від сорому.

Артем сидів поруч, дивився на неї так, ніби вона була його найбільшою перемогою.

— Це лише початок, — сказав він. — І ти знаєш це.

Вона не відповіла. Але серце зрадницьки билося, визнаючи його правоту.

Ранок видався надто яскравим. Сонце пробивалося крізь важкі штори, і кожен промінь здавався Марті викривальним. Вона прокинулася раніше за Артема. Він лежав поруч, спокійний, розслаблений, рука важко лежала на її талії.

Вона завмерла, намагаючись не дихати. Її тіло боліло від ночі, але водночас палало дивним вогнем, який вона боялася назвати.

Я дозволила. Я… хотіла цього.

Ця думка була найстрашнішою.

Вона обережно зсунула його руку, встала, загорнувшись у ковдру, і підійшла до дзеркала. Обличчя було змінене — очі сяяли, губи ще червоніли від його поцілунків. Вона торкнулася шиї, де відчувала його гарячі сліди, і різко відвернулася.

— Ні, — прошепотіла вона. — Це помилка.

---

За сніданком Артем був іншим. Не похмурим, не жорстким. У його очах світилася тиха перемога. Він дивився на неї так, ніби світ став на місце.

— Ти гарна сьогодні, — сказав він просто, відпиваючи каву.

Марта спалахнула.
— Замовкни.

Він усміхнувся.
— Ти можеш казати, що ненавидиш мене. Але твоє тіло ніколи не збреше.

Вона відсунула тарілку, схопилася.
— Я… я не твоя!

Він різко піднявся, підійшов до неї, схопив за руку. Його голос став низьким, хрипким:
— Ти вже моя. І чим швидше ти це приймеш, тим легше буде.

Її серце шалено калатало. Вона хотіла відштовхнути його, але замість цього відчула, як тремтить у його руках. Йому це подобалося — вона бачила це у його очах.

Він нахилився до вуха:
— Я не відпущу. Пам’ятай.

Вона смикнулася й вирвала руку. Але замість злості в очах блиснула зовсім інша іскра. І він це помітив.

---

Весь день Марта ходила, мов тінь. Вона намагалася втекти від себе, відчуваючи, як спогади ночі повертаються кожної миті. Як його руки, його голос, його подих залишили слід глибше, ніж вона хотіла визнати.

Я не люблю його. Це не любов. Це… полон. Але чому я хочу його знову?

Ввечері вона почула його кроки в коридорі. І серце, зрадницьке серце, знову пришвидшилося.