Розділ 13

Ранок почався незвично. Артем сам зайшов у кімнату Марти. Він був одягнений у темний костюм, обличчя напружене, очі гострі, мов леза.

— Сьогодні їдеш зі мною, — сказав він.

— Куди? — її голос тремтів, але вона намагалася приховати це.

— Побачиш.

Вона хотіла заперечити, але зустріла його погляд і відчула: марно.

---

Її знову вдягнули в чорне — стримано, але елегантно. Машина чекала біля входу, охоронці вже були готові. Артем посадив її поруч із собою, і поїздка розпочалася в тиші.

Він не дивився на неї, весь занурений у власні думки. Марта наважилася кинути погляд у вікно: місто прокидалося, але що далі вони їхали, то темнішими ставали вулиці. Високі будинки змінювалися сірими складами, брудними провулками. Врешті машина зупинилася біля старого заводу.

— Тут ми що робимо? — Марта притиснулася до дверей.

— Роботу, — відповів він коротко. — Ти маєш бачити, ким я є насправді.

---

Всередині було темно, лише лампи під стелею кидали різке світло на бетонну підлогу. Посередині стояли кілька чоловіків, руки зв’язані, обличчя в синцях. Поруч нервово тупцювали охоронці Артема.

Коли він увійшов, усі відразу напружилися.

— Ну що, — його голос пролунав спокійно, але від того ще страшніше. — Ви думали, що я дозволю себе обманути?

Один із чоловіків щось промимрив. Артем підійшов ближче, і раптом удар — різкий, холодний, точний. Той зойкнув і впав на коліна.

Марта скрикнула й відсахнулася, але Артем навіть не озирнувся.

— Заберіть решту, — кинув він охоронцям. — Я сам поговорю з цим.

Марта дивилася, як його обличчя залишається холодним, безжальним. Кожне слово, кожен рух демонстрували владу. Він не підвищував голосу — йому не треба було. Усе вирішувалося його поглядом і наказом.

Вона стискала кулаки, намагаючись не зомліти. Це він. Ось справжній Артем. Без маски, без напівтонів.

---

Коли все закінчилося, він підійшов до неї.

— Тепер ти знаєш, чому мене бояться, — сказав він тихо. — І чому ти нікуди від мене не підеш.

Її очі блищали від сліз.
— Ти… ти жорстокий.

Він усміхнувся, нахилився ближче.
— А ти все одно залишишся поруч.

Він поцілував її різко, сильно, ніби забираючи останній ковток повітря. Марта спробувала відштовхнути його, але його руки тримали міцно. У поцілунку відчувалася напруга після злості, після влади, після тієї сцени.

Коли він відпустив, вона тремтіла вся.

— Чому ти так робиш зі мною?.. — прошепотіла.

Він провів пальцями по її щоках.
— Бо після такого мені потрібна ти. Лише ти.

---

У машині дорогою назад Марта сиділа в кутку, намагаючись приховати сльози. Вона бачила його справжнім — і тепер розуміла, що втекти з цього світу майже неможливо. Він тримав у руках усе: людей, владу, страх. І тепер — її серце.

Вона ненавиділа його. І водночас тремтіла від кожного його дотику.

   Після того дня завод із його холодними стінами і криками ще довго стояв у пам’яті Марти. Вона боялася навіть заплющувати очі: у темряві знову вставали перед нею тіні, кров на бетоні, Артем із тим холодним виразом обличчя, який здавався чужим і страшним.

І все ж наступного ранку він був поруч — тихий, звичний, у білій сорочці, ніби нічого й не сталося. Він поснідав мовчки, лише раз глянув на неї довгим важким поглядом, а потім сказав:

— Я їду на кілька днів. Справи.

Марта здригнулася.
— А я?

— Ти лишаєшся тут. Дім — твоє укриття.

Він нахилився, торкнувся її губ швидким поцілунком і пішов, навіть не озирнувшись.

Двері зачинилися. Машина рушила. І раптом дім став порожнім, занадто великим, занадто холодним.

---

Перший день Марта ще намагалася триматися. Вона блукала коридорами, брала книжки з бібліотеки, пила чай у вітальні. Але всюди її переслідувала тиша. Слуги ходили майже нечутно, охоронці з’являлися лише в тіні. Ніхто не говорив із нею, ніхто не смів дивитися прямо в очі.

Вона виходила на балкон, вдивлялася у вечірнє місто. І ловила себе на тому, що чекає звуку його машини, його кроків у коридорі.

Я ж маю радіти, що його нема, — думала вона. — Це ж свобода. Декілька днів без нього. Декілька днів без його доторків, без його поглядів. Чому ж я почуваюся… порожньою?

---

Другого дня вона почала нервувати. В голові крутилися думки: де він? з ким? чому не дзвонить? Вона ненавиділа себе за ці питання, але серце стукало сильніше щоразу, коли вдалині чувся гуркіт машини.

Вночі Марта довго лежала без сну. Вона переверталася з боку на бік, притискала подушку до обличчя. Але не могла позбутися одного: їй бракувало його. Навіть його різкості, навіть того, як він торкався її, не питаючи дозволу.

Вона підвелася, підійшла до дзеркала. Її очі були втомлені, але в них жевріла якась інша іскра — тривога, змішана з очікуванням.

— Ні, — прошепотіла вона собі. — Я не можу так. Я не його.

Але тіло відповідало інакше.

---

Третьої ночі вона вже не витримала. Вона сиділа у вітальні з вимкненим світлом, дивилася на двері. Годинник пробив другу, потім третю. Нарешті почулися кроки, гул двигуна, двері відчинилися.

Він увійшов. Високий, втомлений, але такий живий, такий сильний. І відразу помітив її.

— Ти не спиш, — його голос був хрипким.

Вона хотіла сказати щось гостре, але вийшло лише:
— Де ти був?..

Він підійшов ближче, усміхнувся ледь помітно.
— Ти чекала мене.

Вона відвернулася, щоб не побачив, як палають її щоки.
— Ні.

Але він торкнувся її підборіддя, підняв обличчя вгору і поцілував так, ніби не бачив її роками. Поцілунок був глибоким, невідворотним, а її серце відгукнулося зрадницьким трепетом.

Я не мала чекати його. І все ж чекала.