Розділ 12

Марта довго не могла зняти сукню. Вона стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, дивилася на відображення і не впізнавала себе. Чорний шовк огортав її тіло, підкреслював кожну лінію, кожну деталь. І все це було вибрано не нею. Це був його вибір. Його воля. Його гра.

Вона смикнула блискавку на спині й ледь не розридалася від безсилля. Служниця зайшла допомогти, але Марта відправила її геть. Вона хотіла залишитися сама.

Я не річ. Я не іграшка. Чому я дозволила? Чому йшла поруч із ним? Чому сиділа біля того столу, відчуваючи, як він тримає мене за талію?

Сльози потекли, але вона їх стерла. Вона не мала права слабшати.

---

Вона довго ходила кімнатою, мов звір у клітці. Слухала, як дім заспокоюється після вечора. Десь унизу зчинився короткий гомін, двері грюкнули, кроки розійшлися коридорами. Потім — тиша.

Марта вже сіла на ліжко, коли двері відчинилися.

Він.

Артем увійшов без стуку, як завжди. Його тінь заповнила кімнату. Він був без піджака, у розстібнутій сорочці, з розхристаним волоссям після довгого вечора.

— Ти ще не спиш, — промовив він, наближаючись.

Марта схопила ковдру, наче захист.
— Чого ти хочеш?

Він сів на край ліжка. Його рухи були повільні, впевнені, небезпечні.
— Побачити тебе.

Вона відвернулася.
— Ти вже бачив. Цілий вечір.

Його усмішка майнула тінню.
— Так. І все одно мало.

Він нахилився ближче. Його рука торкнулася її плеча, ковзнула по шиї. Марта здригнулася, але не відсунулася.

— Не треба… — прошепотіла вона, майже благаючи.

— Чому? — його голос став тихішим, майже оксамитовим. — Бо ненавидиш мене? Чи боїшся себе?

Її серце билося так, що слова не знаходилися. Вона відчувала його тепло, його подих на своїй шкірі.

— Я… я не хочу цього.

Він нахилився ще ближче. Його губи торкнулися її скроні, потім щоки. Кожен поцілунок палив, наче тавро.

— Брешеш, — прошепотів він їй на вухо. — Твоє тіло не слухається тебе.

Вона здригнулася, стиснула ковдру так, що побіліли пальці. Їй хотілося крикнути, відштовхнути його, але ноги й руки були наче зцементовані.

Він поцілував її губи швидко, майже різко, і відсторонився.

— Спи, — сказав він. — Завтра знову мій день.

І пішов, так само тихо, як увійшов.

---

Марта залишилася сама. Серце шалено калатало, а вуста ще горіли від його дотику. Вона втиснулася обличчям у подушку й заплакала — від злості, від страху і від чогось іншого, чого не хотіла визнавати.

Він забирає мене по шматку. І я нічого не можу зробити.
 

Дім прокидався раніше за Марту. Коли вона виходила з кімнати, Артем уже був унизу, у кабінеті. Його голос долинав крізь прочинені двері — низький, владний, такий, що змушував навіть охоронців стояти рівно, не рухаючись.

Вона одного разу зупинилася й прислухалася.

— Це має бути закінчено до завтра, — говорив він спокійно, але в кожному слові відчувалася сталь. — Інакше всі знатимуть, що буває з тими, хто мене підводить.

Марта відсахнулася. Її серце закалатало, коли вона почула ще кілька фраз: про борги, про “людей”, які “не зрозуміли правил”. Вона не знала деталей, але зрозуміла головне — цей чоловік тримав у руках щось більше, ніж вона могла уявити.

Весь день він зник у справах. Машини приїжджали й від’їжджали, двері гучно зачинялися, у коридорах миготіли суворі постаті чоловіків, які приходили до нього на розмови. Марта бачила їхні обличчя, коли вони виходили: бліді, напружені, з поглядами, сповненими страху.

Він небезпечний, — думала вона. — І він мій тюремник.

Але що дивніше, що довше вона спостерігала за ним у тіні, то більше розуміла: він справді народжений для влади. І це лякало її більше, ніж крики й погрози.

---

Вечір настав несподівано швидко. Марта сиділа у вітальні з книжкою, але думки плуталися. Коли двері відчинилися і він зайшов, у повітрі ніби змінилася густина. Втомлений, але ще більш небезпечний, ніж уранці, він кинув піджак на крісло й підійшов просто до неї.

— Знову читаєш? — його голос був низьким, але без злості.

— А що мені ще робити тут? — відповіла вона, не відриваючи очей від сторінки.

Він нахилився, вирвав книгу з її рук і кинув на стіл. Марта злякано здригнулася.

— Досить ховатися за сторінками, — прошепотів він, опустившись ближче. — Подивися на мене.

Вона підняла очі. Його погляд був важким, темним, і серце почало шалено калатати.

Він простягнув руку, торкнувся її щоки. Вона відвернула голову.

— Не треба…

— Треба, — відповів він іще тихіше. Його пальці ковзнули вниз по її шиї, зупинилися на ключиці. — Бо інакше я зійду з розуму.

Її тіло тремтіло. Вона хотіла відштовхнути його, але руки не слухалися.

Він нахилився і поцілував її — спершу повільно, ніжно, але коли вона стиснула губи, його поцілунок став жорсткішим, владнішим.

Марта відштовхнула його в груди.
— Я тебе ненавиджу!

Він завмер на секунду, а тоді усміхнувся ледь помітно.
— Я знаю. І все одно хочу тебе більше, ніж повітря.

Він знову торкнувся її губ. Вона відверталася, але він був невблаганний. І кожен його поцілунок залишав слід — невидимий, але такий, що пік зсередини.

---

Пізніше, коли він пішов у свій кабінет, Марта залишилася сама у вітальні. Її губи ще горіли, руки тремтіли.

Вона заплющила очі й прошепотіла:
— Чому я дозволяю йому?..

Але відповіді не було.