Розділ 10

     Дні потекли дивним руслом — наче ріка, що повільно несе вперед, але у будь-яку мить може розлитися й зруйнувати береги.

  Вранці Марта прокидалася від глухих звуків у домі: десь на кухні грюкали каструлі, у коридорах шелестіли кроки служниць, а десь унизу вже працював Артем. Його день починався рано: кабінет, стоси паперів, телефонні дзвінки, зустрічі з людьми, яких Марта іноді бачила краєм ока. Вони заходили мовчазні, з повагою й страхом, завжди нахиляли голови перед ним і виходили, ніби несучи на плечах невидимий тягар.

  Вона намагалася триматися осторонь, але його присутність відчувалася навіть тоді, коли він не поруч. Вартові погляди охоронців, сувора тиша кабінету, двері, які завжди були відчинені саме для нього — усе це нагадувало: це його світ.

  Її дні були одноманітними: книги, прогулянки садом, іноді розмова з подругою, яка все ще жила тут. Часом Марта сідала за фортепіано у вітальні й грала старі мелодії. Іноді вдавалося на хвилину забути, де вона, хто поруч. Але варто було підняти голову — і погляд натрапляв на нього. Він завжди зупинявся, щоб подивитися.

І в його очах було те саме: ніби вона — центр його всесвіту.

---

  Вечори стали найважчими. Артем повертався пізно, втомлений, але завжди з тією ж невблаганною впевненістю. Він міг увійти у вітальню, де вона сиділа з книжкою, і мовчки сісти поруч. Його тиша була важчою за будь-які слова.

Він простягав руку й торкався її пальців. Легко, наче випадково, але так, що її серце вистрибувало з грудей. Вона відсмикувала руку, але він не відходив.

— Ти все одно не втечеш від мене, — казав він спокійно, і ці слова більше не звучали як погроза. Вони звучали як істина.

---

  Одного вечора він повернувся особливо пізно. Марта вже майже заснула, але відчинилися двері, і він увійшов. У темряві його постать була ще більшою, ще небезпечнішою. Він підійшов, нахилився, і вона відчула його подих біля щоки.

— Спи, — прошепотів він. — Я поруч.

Його губи торкнулися її волосся, і серце Марті закалатало так, що вона ледве могла вдихнути. Вона хотіла відштовхнути його, закричати, але тіло зрадницьки тремтіло від цього поцілунку.

---

І так — кожен вечір. Його дотики ставали сміливішими. Він нахилявся ближче, іноді затримував руку на її плечі чи талії довше, ніж належало. Його губи ковзали по її скроні, щоках, одного разу навіть по шиї.

Марта відверталася, шепотіла йому:
— Не треба… прошу…

А він тільки усміхався, тихо, небезпечно:
— Ти вже належиш мені.

І в цих словах не було злості. Там було щось інше — глибоке, пекуче, таке, що змушувало її ненавидіти не лише його, а й саму себе.

---

Дім жив своїм життям: зустрічі, дзвінки, поїздки Артема, прислуга, що нишком перешіптувалася на кухні. Але для Марти все це розчинялося у простій істині: день належав йому в роботі, а вечір — у силі й поцілунках, від яких вона не могла втекти.

І з кожним днем їй ставало важче зрозуміти: це тюрма чи вже щось інше?