Розділ 9

  Ранок видався неприродно тихим. Марта прокинулася пізно, хоча сон був уривчастим, сповненим кошмарів і уривків реальності. Вона пригадувала, як він утримував її в саду, як його руки стискали її зап’ястя, як вона кричала й плакала. Але найстрашніше було не це. Найстрашнішим було його зізнання: «Бо без тебе я вже не можу».

Ці слова пульсували в її пам’яті, наче вирізьблені. Вона ненавиділа його, і водночас відчувала, що в глибині серця з’явилася тріщина.

---

Коли вона спустилася до їдальні, він уже чекав. Артем сидів за столом, гортаючи якісь документи, але, щойно побачив її, відклав усе. Його погляд був пильним, але не таким холодним, як завжди.

— Сідай, — сказав він тихо.

Марта хотіла відмовитися, але ноги самі винесли її до столу. Вона сіла навпроти, уникаючи його очей.

Сніданок проходив у дивній тиші. Він не торкався її, не говорив різко, не намагався змусити. Лише спостерігав.

— Ти більше не спробуєш утекти, — вимовив він нарешті, і це прозвучало не як загроза, а як констатація.

Марта здригнулася.
— А якщо спробую?

Він усміхнувся ледь помітно.
— Ти вже знаєш, що буде.

Її руки тремтіли під столом. Вона хотіла кинути йому у відповідь щось зле, але не змогла. Усередині було надто багато плутанини.

---

Уночі Марта знову не спала. Вона сиділа біля вікна, притуливши лоб до холодного скла. У дворі ходили охоронці, їхні тіні миготіли під світлом ліхтарів.

І серед цього спокою вона раптом зловила себе на думці: де зараз Артем?

Вона здригнулася, наче від удару.
— Ні… — прошепотіла сама до себе. — Я не можу так думати.

Але серце вже знало правду: навіть у ненависті вона чекала його кроків, його голосу, його присутності.

   Вечір затягувався безкінечно. Артем виїхав одразу після вечері, навіть не пояснивши, куди й надовго. Його кроки луною відбилися у коридорі, двері зачинилися, і тиша накрила дім.

Марта сиділа в бібліотеці, але сторінки книги були порожні для її очей. Вона десятки разів перечитувала один абзац, не розуміючи жодного слова. Її думки блукали лише навколо нього. Де він? З ким він?

Вона злилася на себе. Вона не мала права про це думати. Він був її ворогом, її тюремником, людиною, яка відібрала у неї свободу. І все ж… кожна хвилина його відсутності чомусь стискала їй груди.

---

Ніч була безсонною. Марта лежала в ліжку, широко розплющивши очі, вдивляючись у темряву. Годинник цокав повільно й болісно, ніби знущався з неї. За вікном ліхтарі кидали довгі тіні на стіни.

Близько четвертої ранку вона нарешті почула: двері внизу відчинилися.

Її серце підскочило. Вона піднялася й завмерла біля дверей своєї кімнати.

Його кроки були важкі, впевнені. І коли він пройшов повз її двері, вона вловила запах — чужий запах. Солодкі жіночі парфуми, що різко врізалися у повітря.

Марта відсахнулася, наче від удару.

---

Вранці він сидів у кабінеті. Коли вона увійшла, його погляд відразу впав на неї. Він виглядав спокійним, навіть трохи втомленим, але очі світилися тим самим вогнем, від якого їй хотілося втекти.

Вона мовчки проходила повз, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом. Але запах парфумів ще стояв у пам’яті, і її груди стискалися від злості.

— Ти не спала, — сказав він, наче стверджував очевидне.

Вона зупинилася.
— А ти, мабуть, добре провів час, — її голос був тихим, але гострим, як ніж.

Він підвів очі від паперів. Його усмішка була ледь помітною.
— Ти ревнуєш?

Марта відчула, як щоки спалахнули.
— Не смій! Я… мені все одно! — слова вирвалися занадто швидко й занадто різко.

Він піднявся з крісла, обійшов стіл і став поруч. Його рука майже торкнулася її плеча, але він зупинився за крок.

— Ти можеш говорити, що хочеш, Марто, — прошепотів він. — Але твої очі завжди скажуть правду раніше за тебе.

Її серце калатало так, що вона боялася — він почує. Вона відступила назад, сховала погляд.

Але запах парфумів усе ще горів у її пам’яті, спалюючи душу.

---

Тієї ночі Марта знову не спала. І вперше вона зрозуміла: її ненависть переплітається з ревнощами. А ревнощі — це вже не свобода. Це кайдани, які він непомітно наклав на її серце.