Розділ 8

   Марта не спала всю ніч після того короткого, майже випадкового поцілунку. Її тіло горіло від сорому й злості, серце билося так швидко, що вона боялася — воно вирветься з грудей. Вона знову й знову поверталася думками до того моменту, коли Артем торкнувся її губ. Вона ж ненавиділа його! Вона ж клялася, що ніколи… Але серце не слухалося розуму, і саме це було найстрашнішим.

Вранці, сидячи біля вікна своєї кімнати, вона прийняла рішення: вона повинна тікати. Інакше він зламає її остаточно.

---

Першим кроком була розмова з подругою. Марта подзвонила їй з телефону по відеозв'язку, і побачила, що та пила каву, сидячи у себе на кухні.

— Я хочу втекти, — прошепотіла Марта, озираючись по сторонам кімнати, ніби тут в кожному кутку хтось стоїть і прослуховує. — Я більше не витримаю. Я не можу тут залишатися.

Подруга широко розплющила очі.
— Ти з глузду з’їхала? Це ж не просто будинок, Марто! Тут охорона на кожному кроці. Ти думаєш, він не знає, що ти хочеш утекти?

— Я готова ризикнути, — відповіла Марта твердо. — Якщо залишуся — він зламає мене. Я відчуваю це.

Подруга мовчала кілька хвилин, дивлячись на неї з тривогою. Потім поставила чашку на стіл і нахилилася ближче.
— Я триматиму за тебе кулачки. Але будь обережна. Якщо він дізнається…

---

Весь день Марта почувалася так, ніби на неї дивилися сотні очей. Кожен охоронець, кожна покоївка, навіть тиша в коридорах — усе нагадувало про пастку, в якій вона опинилася.

Вона намагалася поводитися природно, навіть посміхнулася кілька разів прислузі, аби не викликати підозри. Але всередині її серце стискалося від страху.

---

Ніч настала повільно. Марта сиділа на ліжку, вдивляючись у темряву, і чекала, коли все стихне. Коли будинок заснув, вона обережно взяла пальто й тихо прочинила двері.

Крок за кроком, дихання затамоване. Вона спустилася сходами, обійшла галерею, вийшла у внутрішній двір. Серце билося так, що віддавалося у вухах. Вона вже бачила ворота…

І тоді з темряви вийшов Артем.

— Ти думала, що я цього не помічу? — його голос був тихий, але в ньому було стільки холоду, що Марта завмерла на місці.

— Відійди! — вигукнула вона, відступаючи назад. — Я піду звідси, чуєш? Ти не маєш права тримати мене тут!

Він підійшов ближче, крок за кроком. Його очі світилися в темряві.
— Немає права? — він усміхнувся різко. — Ти належиш мені, Марто.

— Я не твоя власність! — її голос зірвався, вона закричала, намагаючись пробігти повз нього.

Артем схопив її за зап’ястя й рвучко притягнув до себе.
— Досить! — його голос загримів, як грім. — Ти не втечеш від мене. Ніколи.

Марта билася в його руках, намагаючись вирватися. Вона плакала, кричала, штовхала його в груди, але він тримав міцно, наче залізними обручами.

— Пусти мене! Ненавиджу тебе! — вона ридала, її голос розривав ніч.

Він притиснув її до себе ще сильніше, нахилившись до її обличчя.
— Кричи, бийся, плач — але ти все одно залишишся тут. Ти моя.

Його обійми були сильні, майже нестерпні. Вона відчувала його подих біля свого вуха, відчувала його серце, що билося рівно й упевнено. Її власне серце калатало, ніби прагнуло вирватися з грудей.

Нарешті сили залишили її. Вона перестала боротися, безсило впавши в його обійми.

— Чому? — прошепотіла вона крізь сльози. — Чому ти робиш це зі мною?

Він на мить замовк. Його голос прозвучав майже ніжно:
— Бо без тебе я вже не можу.

Марта здригнулася від цих слів більше, ніж від його сили. Вона відчувала себе полонянкою, але вперше у його голосі було щось інше, не лише влада — щось глибше, від чого її серце боляче стислося.

Він повів її назад у дім, не відпускаючи руки. І цього разу вона навіть не намагалася вирватися.

---

У своїй кімнаті Марта довго стояла біля вікна, дивлячись у темряву. Сльози текли по щоках. Вона ненавиділа його. І водночас її лякала правда: ця ненависть уже не була чистою. У ній жевріло щось ще.