Розділ 6

Марта майже вибігла з-за столу. Її кроки відбивалися луною по холодній мраморній підлозі в коридорі, а серце билося так гучно, що здавалося — його чує весь будинок. Вона не знала, куди йде. Хотіла лише втекти подалі від нього, від тієї жінки, від власного сорому й болю.

Вона зупинилася в бібліотеці, притулившись до полиці, щоб перевести подих. Долоні тремтіли, сльози палили очі, але вона відчайдушно намагалася їх стримати.

Двері відчинилися.

— Марто.

Вона здригнулася від його голосу. Артем увійшов повільно, але впевнено, наче знав, що знайде її саме тут.

— Не смій до мене підходити! — вигукнула вона, розвертаючись, аби сховати обличчя.

Він підійшов ближче, не зупиняючись. — Ти не втечеш від розмови.

— А навіщо мені говорити з тобою?! — її голос зривався, вона відступала назад, поки не вперлася у стіл. — Ти сидів із нею, дозволяв їй торкатися тебе, а тепер робиш вигляд, ніби я щось для тебе значу!

Він нахилився, опершись руками об стіл, замкнувши її у своєму просторі. Його очі були темними, але не холодними — у них палав вогонь.

— Послухай мене, — сказав він низьким голосом. — Так, у мене з нею були стосунки. Раніше. Давно.

Марта відчула, як груди стискає так, ніби з них вирвали повітря.

— Вона хоче повернути минуле, але цього не буде. — Його голос став різкішим. — Вона більше не переступить поріг цього будинку.

Вона заплющила очі, намагаючись не дати сльозам вирватися.

— І чому мені має бути не все одно? — прошепотіла вона, намагаючись відвернутися.

Артем підняв її підборіддя пальцями, змусивши подивитися йому в очі.

— Бо ти — не вона. І ніколи нею не будеш.

Її серце шалено калатало, вона з силою вирвалася з його рук, але в грудях вирувала буря. Ненависть і щось небезпечне, від чого вона намагалася втекти, але воно вже проростало в ній.

Тієї ночі Марта знову лежала без сну. Його слова звучали в голові знову й знову. «У мене з нею були стосунки. Раніше. Вона більше не переступить поріг цього будинку».

Вона хотіла відкинути їх, забути, але серце не слухалося.

 Після тієї розмови Марта зробила все, аби уникати його. Вона вставала раніше, ніж він, і засинала пізніше. Вона харчувалася окремо, проводила години в бібліотеці або саду, лише б не бачити його обличчя. Але будинок був його територією. Його присутність відчувалася скрізь, навіть у стінах. І хоч вона тікала, він завжди знаходив спосіб опинитися поруч.

Вранці, коли вона читала в саду, він міг з’явитися, нібито випадково, і сісти неподалік. Його тінь падала на сторінки книги, і Марта відчувала, як шкіра на руках вкривається холодними мурашками.

— Ти стала ще гарнішою, коли злишся, — сказав він якось, дивлячись на неї, ніби впивався кожним рухом.

Вона різко зачинила книгу. — Відійди від мене.

— Чому ти думаєш, що я можу? — його голос був спокійний, але з прихованою владою. — У цьому домі ти завжди будеш поруч зі мною.

Він нахилився, і його пальці ковзнули по спинці її стільця, так близько, що вона мало не здригнулася.

---

Прислуга мовчала, але бачила. Кухарка уникала дивитися в очі Марті, коли ставила перед нею страви. Охоронці відвертали погляди, коли Артем торкався її руки у коридорі чи зупиняв, поклавши долоню на плече. Усе це робилося на очах інших, але так, ніби це було закономірно й незаперечно.

---

Подруга Марти Ася подзвонила їй по відео зв'язку несподівано. Вона вдивлялася у її втомлене обличчя.

— Привіт. Ти схудла, — сказала вона тихо. — Що з тобою?

— Нічого, — відповіла Марта, відвертаючи погляд.

— Я бачу, що щось не так. Він… — подруга замовкла, але в її очах було занадто багато запитань.

Марта не витримала й різко відповіла:

— Не питай. Краще не питай.

Але подруга бачила більше, ніж хотіла показати Марта.

---

Увечері Артем знову наздогнав її в саду. Вона йшла швидко, але він зупинив її, схопивши за лікоть.

— Відпусти! — вона рвучко смикнула рукою, але він утримав.

— Чому ти біжиш від мене? — його голос був низьким, твердим.

— Бо я ненавиджу тебе! — вирвалося в неї.

Він усміхнувся. Усмішка була не глузливою, а спокійною, навіть трохи теплою, і від цього вона розгубилася ще більше.

— Ти ненавидиш мене, але твої очі тремтять щоразу, коли я наближаюся.

Він нахилився, його пальці легенько торкнулися її щоки. Марта різко відвернула голову, але цього разу він не відступив. Його рука ковзнула до її підборіддя, і він змусив її подивитися на себе.

— Звикай, — прошепотів він. — Я завжди буду поруч.

Марта стиснула зуби, у грудях усе стискалося. Її очі палали сльозами злості й образи, але тіло зрадницьки тремтіло під його дотиком.

Вона вирвалася з його рук і втекла, але знала: бігти більше нікуди.