Розділ 5

Марта йшла коридором, коли з кабінету знову вийшла вона. Та сама жінка — любовниця Артема. Висока, з гордовитою поставою, з тим самим запахом дорогих парфумів, який Марта відчувала ночами на ньому.

— Я шукала саме тебе, — промовила жінка з усмішкою, яка була більше схожа на виклик.

Марта зупинилася, намагаючись зберегти холодну байдужість. — І навіщо?

— Хотіла подивитися, яка ж ти, вчора в мене не було часу роздивлятися тебе. Він… говорить про тебе. — Її погляд ковзнув оцінююче, знизу вгору. — Чесно кажучи, я не розумію, що він у тобі побачив.

Слова вдарили боляче, але Марта не показала цього. Вона підняла підборіддя, хоч усередині все тремтіло.

— Може, це тому, що я не намагаюся його купити, — тихо відповіла вона, стискаючи кулаки.

Очі жінки блиснули. — Ти думаєш, що можеш перемогти мене? Повір, Марто, він завжди повертається до мене. Завжди.

Марта відчула, як серце стискається. Вона хотіла закричати, втекти, але натомість лише холодно прошепотіла:

— Мені все одно.

Вона розвернулася й пішла, та всередині все палало.

---

Увечері Артем знайшов її в саду. Він підійшов тихо, але вона відчула його ще до того, як він торкнувся її плеча. Вона різко відвернулася, та він утримав її за руку, змусивши зупинитися.

— Вона говорила з тобою, так? — його голос був тихим, але в ньому чулося напруження.

Марта мовчала.

— Послухай мене уважно, — він нахилився ближче, його пальці ковзнули по її руці, ковзаючи до зап’ястка. — Ти — моя. І ніхто не зможе цього змінити.

— Я тобі не належу! — вирвалося в неї, і очі спалахнули гнівом.

Він усміхнувся. Усмішка була холодною, але в ній було щось пристрасне.

— Ти ще сама не розумієш, наскільки сильно належиш.

Він нахилився ще ближче, майже торкнувшись її щоки. Її тіло застигло — вона хотіла відштовхнути його, але не змогла. Його тепло паралізувало. Вона відвернула голову, та від цього його губи ледь торкнулися її волосся.

Він відступив, залишивши її з серцем, яке билося так, ніби хотіло вирватися з грудей.

---

Тієї ночі Марта довго лежала без сну. Вона ненавиділа його, ненавиділа ту жінку, ненавиділа себе за те, що не могла бути байдужою. І щоразу, коли згадувала його дотик, ненависть ставала ще гіркішою, бо в ній змішувалося щось інше — небажане, небезпечне відчуття.

Вечір був важким. За довгим столом сиділи всі: кілька гостей, Артем, Марта, а поруч — та жінка. Вона розмовляла легко, сміялася дзвінко, і кожен її рух був навмисно витонченим. Марта відчувала, як кожне слово, кожен дотик цієї жінки до Артема пронизує її, наче гострий ніж.

Артем, як завжди, тримався спокійно. Він говорив про справи, але час від часу його рука ковзала по столу й зупинялася біля Мартиної. Він міг торкнутися її пальців ненароком, міг нахилитися, щоб щось сказати, і його подих лоскотав її шкіру.

Марта намагалася триматися. Вона сиділа рівно, дивилася у тарілку, стискаючи виделку так, що пальці побіліли. Але коли жінка зухвало поклала руку на плече Артема й промовила щось йому на вухо, Марта відчула, що більше не витримає.

Вона різко відклала прибори, підняла голову й прямо подивилася на нього.

— Хто вона? — її голос пролунав твердо, хоча всередині все тремтіло.

За столом настала тиша. Навіть прислуга завмерла. Жінка здивовано всміхнулася, а Артем відкинувся на спинку стільця й подивився на Марту так, ніби чекав цього моменту.

— Вона? — він ледь підняв брову, його голос був спокійний, але з прихованою силою. — Вона ніщо для мене. Лише тінь.

Жінка різко змінилася на обличчі, але промовчала. Артем навіть не глянув на неї — його погляд був спрямований лише на Марту.

— А ти, — він нахилився вперед, його рука накрила її долоню на столі, міцно, невідворотно, — ти тут. І це все, що має значення.

Марта відсмикнула руку, серце калатало в горлі. Вона не знала, що гірше: його слова, його дотик чи те, як при всіх він заявив про неї так, ніби вона й справді належить йому.

Її щоки палали, в грудях стискалося, а всередині зливалося все — ненависть, образа, і те заборонене тремтіння, яке вона не могла зупинити.