Розділ 2

Ранок знову почався тихо, але для Марти він був наче підготовка до бою. Вона прокинулася, відчуваючи на собі тяжкість дому і його правил. Її тіло ще пам’ятало нервове напруження від попереднього дня, а розум вже будував стратегії: як встояти, як не зламатися під його спостереженням.

Вона піднялася, пройшлася кімнатою, намагаючись зосередитися на дрібницях: запах свіжого дерева з підлоги, відлуння в коридорах, легкий шелест штор від вітру. Кожен звук, кожен рух нагадував їй про його присутність навіть тоді, коли його фізично не було поруч.

Вийшовши до їдальні, Марта помітила, що Артем уже сидів за столом, руки спиралися на його широку поверхню, погляд спрямований у порожнечу, але наче він бачив усе навколо. Коли вона увійшла, він відразу повернув голову і дивився на неї. Її серце стиснулося. Його погляд проходив по всьому її обличчю, кожному руху, тілу, оцінюючи її неначе найдорожчий предмет у світі.

— Доброго ранку, — промовив він спокійно, але в його словах була сила, що змушувала її затримати дихання.

— Доброго, — відповіла вона різко, намагаючись не видати ні страху, ні хвилювання.

Артем підняв брову, ледве помітно посміхнувся, і це було достатньо, щоб в Марти всередині піднявся гнів. Вона ненавиділа його спокій, ненавиділа, що він завжди знає, що думає її розум, ненавиділа, що він бачить її слабкість, навіть коли вона намагається її приховати.

Після сніданку він запропонував прогулятися садом. Марта йшла, дивлячись на квітники, фонтани, акуратно підстрижені дерева, намагаючись не думати про його присутність, але відчуття, що він стежить за кожним її рухом, не залишало її. Він йшов трохи позаду, але вона знала, що кожне його крок, кожен поворот голови спрямований на неї.

— Тобі не важко жити в цьому будинку? — запитав він раптом, наче між іншим, але його погляд не відводився від неї.

— Мені все одно, — відповіла вона, намагаючись звучати рішуче.

Він зупинився, підійшов ближче, і Марта відчула, як у грудях знову піднявся гнів. Він стояв так близько, що вона відчувала тепло його тіла, його аромат, який був важким, чоловічим, і водночас не залишав місця для байдужості.

— Тобі все одно, — повторив він тихо, і в його словах була легка насмішка, але вона відчувала щось інше: захоплення, оцінку, непохитну увагу. — Ти думаєш, що можеш мені протистояти, але ти вже тут, Марта. І ти не можеш цього змінити.

Її серце стиснулося, і вона рвучко відвернулася. Вона ненавиділа його за його впевненість, за те, що він міг так спокійно говорити про контроль, за його погляд, що проникав у найпотаємніші куточки її душі.

Ввечері, коли вона залишилася сама у кімнаті, Марта намагалася заспокоїти думки. Вона сіла біля вікна, дивлячись на темні обриси будинку, на світло, що пробивалося крізь штори, на сад, який став для неї одночасно в’язницею і місцем споглядання. Вона відчувала, що ненависть і страх змішалися в одному клубку всередині неї.

І саме тоді вона помітила, як сильно її цікавить, що він думає, коли дивиться на неї. Вона не могла цього визнати навіть перед собою. Його погляд, його увага, його оцінка її тіла та обличчя — це було те, що вона одночасно ненавиділа і не могла ігнорувати.