Розділ 1

Автомобіль їхав по нічній трасі. Марта, притиснувшись до вікна, дивилася на темряву, яка промчала повз. Серце билася шалено. Вона намагалася згадати хоча б щось про Артема, але в голові був лише його холодний погляд, який запам’ятався з фотографії в інтернеті.

Вони приїхали до великого дому на околиці міста. Будинок був схожий на фортецю: високі ворота, кам’яні стіни, охорона на вході. Артем зустрів її біля дверей. Він був високий, широкоплечий, з поглядом, який міг би зламати будь-кого.

— Заходь, — сказав він тихо, але так, що Марта відчула силу в кожному слові.

Вона увійшла, несучи з собою страх і ненависть. Всередині будинок був великий, але не холодний: каміни, м’які меблі, запах свіжого дерева. Артем провів її до кімнати, показав, де вона буде жити.

— Ти можеш залишитися тут скільки потрібно. Я не збираюся заважати тобі, якщо ти поводишся нормально, — промовив він, відвертаючи погляд.

Марта кивнула, не відводячи очей. Вона ненавиділа його і водночас боялася. Вона розуміла, що його доброта може бути пасткою, але наразі іншого виходу немає.

Вечір минув у мовчанні. Марта сиділа біля вікна, дивлячись на нічне небо, думаючи про батьків, про друзів, про все, що вона залишила позаду. Вона знала одне: це буде довга і складна боротьба — і вона не збиралася здаватися.

Ранок прийшов тихо, але немов спостерігав за кожним рухом у будинку. Світло пробивалося крізь важкі штори, малюючи на підлозі довгі смуги золотистого кольору. Марта лежала на ліжку, притиснувши руки до грудей, відчуваючи, як серце ще б’ється шалено після ночі. Вона не спала майже всю ніч, прокручуючи в голові те, що сталося, і те, що чекає її попереду. Думки про батька, про його холодний погляд, про його безжальність, і одночасно про чоловіка, якого їй доведеться терпіти, не давали спокою.

Вона піднялася, обережно відсунула штори і подивилася на сад, що розкинувся перед будинком. Все виглядало так гармонійно і красиво, і водночас відчувалася незбагненна холодність. Дерева, доглянуті квітники, акуратні доріжки – ніби світ тут керувався зовсім іншими законами. Марта відчула, як гнів піднімається з грудей. Як можна жити в такому світі, коли тебе примушують бути частиною чужої гри?

Вона спустилася сходами на кухню, де запах свіжого хліба та кави трохи розслабляв напруження. Тут усе було під контролем: чистота, порядок, тиша. Кухарка, жінка середніх років із добрими очима, тихо поставила на стіл тарілку з яєчнею та шматочком чорного хліба.

— Доброго ранку, — сказала кухарка, намагаючись усміхнутися.
— Доброго, — відповіла Марта сухо. Вона знала, що кожне слово тут має значення.

І тоді вона помітила його: Артем стояв у дверях, притулившись до рами, і спостерігав. Його погляд ковзав по ній, наче він намагався прочитати кожну її думку, кожну невидиму емоцію. Серце Марти стиснулося від люті — вона ненавиділа його, але не могла відвести очей. Він завжди спостерігав, завжди оцінював, і водночас було щось у його погляді, що не давало їй спокою.

— Сніданок готовий, — промовив він тихо, і його голос, спокійний, майже мелодійний, пробудив у Марти неприязнь і водночас неприємне хвилювання.

Вона сіли за стіл, намагаючись ігнорувати його присутність. Марта знала: він бачить усе — її обличчя, рухи рук, спосіб, яким вона дивиться на їжу. Кожен жест її тіла, навіть якщо вона намагалася не показувати емоцій, не залишався непоміченим. Артем дивився на неї, як художник на полотно, і в його погляді була присутня якась дивна захопленість. Марта відчула, як у серці розпалюється ненависть.

Сніданок проходив мовчки. Кухарка обережно перемішувала чайник, охорона сиділа за окремим столом у кутку, а Артем дивився на Марту з тихою, непорушною увагою. Він не говорив багато, але кожне його слово, коли воно з’являлося, важило тонну.

— Після сніданку прогуляєшся садом, — сказав він нарешті, ніби випадково.
— Добре, — відповіла Марта коротко, стримуючи бажання сказати щось різке.

Вийшовши у сад, Марта намагалася відволіктися від думок про Артема. Вона йшла вздовж доріжок, вдивляючись у доглянуті квітники, але кожна крапля роси, що падала з листя, нагадувала їй про його спостереження. Вона відчула, як ненависть змішується з неприємним хвилюванням, і це відчуття її лякало.

Весь день проходив у ретельному спостереженні. Марта помічала, як Артем рухається по дому, як він відкриває двері тихо, без шуму, як він неначе завжди знає, де вона знаходиться. Її серце билося швидко від гніву і страху одночасно. Кожна його присутність була для неї випробуванням, і вона ненавиділа його за це, але відвернутися було неможливо.

Ввечері Артем запросив її у бібліотеку. Стелю там прикрашали темні дерев’яні балки, а стіни були обкладені книжковими полицями. Він сів у крісло навпроти неї, і Марта відчула, як кожен рух його тіла, кожен погляд відображав непомітну, але сильну силу.

— Ти повинна зрозуміти, що цей дім — не лише будинок, — сказав він тихо. — Це місце правил і порядку. Ти можеш залишитися в ньому спокійно, якщо будеш розуміти, що кожен твій крок важливий.

— Мені це не потрібно, — відповіла Марта різко. Її голос тремтів, але вона намагалася здаватися сильною.

Він посміхнувся ледь помітно, але в його очах промайнув той блиск, який змушував її відчувати себе некомфортно. Він спостерігав за нею, як за найбільшим викликом, і водночас бачив у ній щось, що ніхто інший не міг побачити. Марта відчувала це і ненавиділа.

Вечір минув у мовчанні. Вона сиділа на ліжку, дивлячись у темряву, а його слова повторювалися у голові. Вона ненавиділа його. Вона ненавиділа його погляд, його спосіб говорити, його спостереження. І водночас вона не могла відвести від нього очей.

Це був перший день її нового життя. День, коли вона зрозуміла, що боротьба ще не почалася, але вже триває всередині неї. І кожна мить цього життя під його присутністю була випробуванням на силу, на терпіння і на те, що вона готова витримати.