З Новим роком

Ми повернулися до зали разом.

Його пальці міцно тримали мою руку — тепло, впевнено, так, ніби це було найприродніше у світі. Я зробив крок… і відчув, як усередині здіймається хвиля страху. Десятки поглядів. Тиша, що насувалася, мов снігова хмара.

Я інстинктивно напружився й ледь помітно спробував вислизнути з його руки.

Рівен не дозволив.

Він лише сильніше стиснув мої пальці, не дивлячись на мене — і повів уперед. Його постава була спокійною, впевненою, майже гордою. Ніби він не ховався, не виправдовувався й не кидав виклик — він просто був. І цього було достатньо.

Гомін у кімнаті стих.

Я чув, як припинилися розмови, як хтось ніяково дзенькнув виделкою об тарілку. Серце калатало, але з кожним кроком страх слабшав. Упевненість Рівена передавалася мені через дотик — через тепло його долоні, через рівний крок поруч.

Я підвів погляд.

І побачив сестер.

Елізабет усміхалася — м’яко, щиро, з тим теплом, яке я знав із дитинства. Івма кивнула мені, її очі блищали, а на губах грала ледь помітна, але горда усмішка. У тій миті я зрозумів: я не сам.

Ніколи не був.

Не всі дивилися на мене очима Роя. Не всі бачили «помилку». Для когось я залишався братом. Рідним. Любим.

Я наважився перевести погляд далі — і зустрівся з очима Роя.

Він мовчав.

Жодної насмішки. Жодного слова. Лише напружена тиша й погляд, який раз у раз ковзав до Рівена й одразу відвертався.

Рівен зупинився, і я теж. Він не відпустив моєї руки.

І вперше я не відчув потреби вириватися.

Я вдихнув на повні груди. Світ навколо більше не здавався ворожим.
Так, не всі зрозуміють. Не всі приймуть. Але поруч зі мною був хтось, хто тримав мене не лише за руку — а й за право бути собою.

І цього було достатньо, щоб вистояти.

Годинник у вітальні дзенькнув уперше — низько, глибоко.

— Десять… — прошепотів хтось.

Я стояв поруч із Рівеном, усе ще тримаючи його за руку. Тепер цей дотик не здавався мені чимось забороненим чи небезпечним. Навпаки — він був як якір, що тримав мене на місці, не даючи втекти у звичний страх.

— Дев’ять…

Світло гірлянд м’яко мерехтіло, відбиваючись у його очах. Я зловив себе на думці, що рахую удари годинника не для Нового року — а щоб лишитися в цій миті ще трохи довше.

— Вісім…

Рівен нахилився до мене ближче. Не демонстративно, не зухвало — просто так, ніби це було природно. Його плече торкнулося мого, і я відчув знайоме тепло.

— Сім…

Я на мить озирнувся. Сестри стояли разом, тримаючи келихи, і коли наші погляди зустрілися, Елізабет підморгнула мені. Івма ледь помітно підняла келих — мов тост без слів.

— Шість…

Я ковтнув повітря. Усередині було хвилювання, але без паніки. Лише очікування. Світле, тремтливе.

— П’ять…

Рівен нахилив голову до мене.

— Загадай бажання, — тихо сказав він.

— Я вже, — так само тихо відповів я.

— Чотири…

Його пальці переплелися з моїми. Цього разу я не знітився.

— Три…

Я зрозумів, що більше не хочу ховатися. Ні сьогодні. Ні взагалі.

— Два…

— Ітан, — прошепотів Рівен, і в його голосі було щось дуже тепле, майже ніжне.

— Один!

Останній удар годинника рознісся кімнатою — і дім вибухнув звуками: сміхом, вигуками, дзвоном келихів.

— З Новим роком!

Я не почув решти.

Рівен нахилився й поцілував мене.

Цього разу — спокійно, впевнено, не ховаючись. Світ ніби розчинився навколо, залишивши тільки тепло його губ і відчуття правильності моменту. Не виклик. Не протест. Просто правда.Спочатку — тепло. Не гаряче, не різке, а саме те м’яке, обволікаюче тепло, яке розтікається від точки дотику губ і повільно заповнює все всередині, ніби хтось обережно влив гарячий мед у груди. Воно не поспішає, не тисне — просто є, і від нього стає важко дихати, але водночас легше, ніж будь-коли.

Потім — текстура. Його губи м’якіші, ніж здавалися, злегка шорсткі в кутиках від зимового вітру, і цей маленький контраст робить кожен міліметр дотику неймовірно живим. Коли він злегка притискається сильніше — це не тиск, а ніби він віддає мені частину себе: вагу, присутність, пульс, який я відчуваю крізь тонку шкіру.

Дихання. Воно змішується з моїм так природно, що я перестаю розрізняти, де закінчується його вдих і починається мій. Короткі, тихі, трохи тремтячі — ніби ми обоє боїмося зруйнувати цю мить занадто гучним звуком. І від цього тремтіння в горлі, в грудях, в кінчиках пальців розливається дрібна, солодка вібрація, наче струни всередині натягнуті до межі, але не рвуться.

Руки. Його долоня на моїй потилиці — тепла, суха, злегка шорстка від мозолів чи просто від холоду надворі. Пальці ледь помітно рухаються у волоссі — не гладять, а просто тримають, ніби бояться, що я розчинюся, якщо він відпустить. А моя рука мимоволі лягає йому на шию — і я відчуваю, як під шкірою б’ється його пульс, швидкий, нерівний, і це дивним чином заспокоює: значить, він теж не спокійний. Значить, це важливо.

Смак. Легкий, майже невидимий — гіркувато-солодкий від глінтвейну, кориця, апельсинова цедра, щось зимове й домашнє. Але головне — не смак, а відчуття, що це саме його смак, і від цього в животі робиться м’яке, гаряче стиснення, ніби серце на мить забуло, як правильно битися.

І головне — тиша всередині. Усі думки, усі сумніви, усі «а що якщо» — вони просто зникають. Залишається тільки це: тепло губ, його подих на моїй шкірі, повільний ритм, у якому ми рухаємося разом, і відчуття, що саме зараз, саме в цю секунду — все правильно. Абсолютно. Без жодних «але».

Коли ми відсторонюємося, це відчуття не зникає одразу. Воно повільно осідає всередині, як сніг, що падає в тиші: м’яко, тихо, але назавжди залишаючи слід.

І від цього сліду вже нікуди не дінешся.

— З Новим роком, — сказав він.

— З Новим, — відповів я.