Поцілунок

Він стояв біля ялинки з келихом шампанського, уважно розглядаючи новорічні прикраси. Вогники гірлянд відбивалися в його волоссі теплими іскрами.
Не повертаючи до мене погляду, він раптом запитав:

— Чому ти мовчав?

— Що? — я не одразу зрозумів, про що він.

— Чому ти дозволив йому так із тобою говорити? — він нарешті подивився на мене. І в його очах не було осуду. Лише спокій і щире зацікавлення.
— Ти не повинен соромитися того, ким ти є.

Він підійшов ближче й легко торкнувся моєї щоки долонею. Жар миттєво прилинув до обличчя, змусивши серце здригнутися.

— Що б хто не говорив, це твоя природа, — тихо продовжив він. — І не їм судити, правильні ми чи ні.

Його голос був мов музика — огортав, заспокоював, змушував дихати глибше. Уперше за довгий час я не відчував себе помилкою.

— Бо якщо це неприродно, — ледь чутно додав він, — то чому мій погляд прикувався до чорної плями серед усіх цих барв? Чому серце мало не вистрибнуло з грудей… і чому мене почало тягнути до тебе?

У мене перехопило подих. Серце калатало, мов навіжене, і я боявся, що він почує цей стукіт.
Він узяв моє обличчя в долоні; його вуха ледь помітно заворушилися — зворушливо й кумедно.

Я заплющив очі, дозволяючи зробити останній крок.

Ноги справді ледь не підкосилися — не від слабкості, а від того, що все всередині раптом стало надто великим, надто повним, ніби серце роздулося до розмірів грудної клітки й тепер тиснуло на ребра зсередини.

Це був перший поцілунок.

Не той, що стався у снах чи уяві, а справжній — і від цього він здавався ще хвилюючи.

Арум нахилився повільно, ніби даючи мені час відчути наближення. Його губи торкнулися моїх спершу ледь-ледь — просто теплий подих, який став дотиком. М’яко, обережно, ніби він справді боявся мене злякати, розбити цю мить одним занадто різким рухом.

А потім — повільніше, ніж я міг уявити, — він притиснувся ближче. Це не був порив, не пристрасть, що зносить усе на шляху. Це була ніжність, яка текла, як гарячий віск: повільно, обволікаюче, залишаючи після себе солодке поколювання. Його губи були теплими, трохи вологими від попереднього шампанського, з легким присмаком глінтвейну, що змішувалося з його власним смаком, якого я раніше не знав.

Я відчув, як його рука ковзнула на мою потилицю — долоня тепла, пальці злегка тремтять, коли вони заплутуються у волоссі. Не стискає, не тягне — просто притягує, ніби каже: «Залишайся тут, зі мною, саме зараз». Від цього дотику по спині пробігли мурашки, але не холодні — гарячі, солодкі, такі, що змушують затамувати подих.

Його подих на моїй шкірі — короткий, нерівний, ніби він теж боїться зруйнувати цю тишу. Наші губи рухаються разом — не поспішаючи, не вимагаючи, просто досліджуючи: верхня губа до нижньої, легкий поворот голови, щоб стало зручніше, щоб стало ще ближче. Кожен рух — як питання і відповідь без слів.

У грудях — ніби щось розкривається. Повільно, болісно-солодко. Страх, який роками сидів там клубком, раптом розпускається, як лід під теплим диханням. Залишається тільки це: його тепло проти мого, його пульс, який я відчуваю крізь тонку шкіру на шиї, коли моя рука мимоволі лягає туди, його запах — холодне зимове повітря, змішане з теплом його тіла, з легким ароматом апельсина.

І вперше мені стало байдуже.
На Роя.
На людей довкола.
На ярлики, страхи й очікування.

Я притискався до арума всім тілом, і крім його запаху, його тепла, мене більше нічого не хвилювало.

Та все ж було ще дещо.

Я відсторонився — і побачив тривогу в його очах. Тоді я усміхнувся, щоб заспокоїти його.

— Я… я не знаю твого імені.

Він розслаблено всміхнувся у відповідь і знову притягнув мене до себе.

— Рівен, — прошепотів він.

І наші губи знову злилися в поцілунку.