Арум

Я подумав, що це одна із сестер.
Та Рой раптом підозріло стих і повільно сів назад на своє місце, не зводячи погляду з когось позаду мене. У його очах промайнуло щось нове — і це було… страхом.

Мені стало цікаво.
Хто зміг посадити Роя на місце, не сказавши жодного слова?

Я обернувся.

І одразу піймав його погляд.

Очі — пронизливі, світло-зелені з золотавим відтінком, хижі й уважні. У них читався розум, досвід і спокійна впевненість того, хто звик дивитися небезпеці просто в обличчя. Легка, ледь помітна усмішка лише підсилювала це враження.
На лівому боці обличчя, просто під оком, виднілися шрами — старі, акуратні.
Бойовий, — промайнуло в голові.
Аурум. Без сумніву.

Тепер було зрозуміло, чому Рой замовк.

Його волосся — розкішне, мідно-руде, від вогняних пасом до темних, деревних відтінків. Довгі пасма частково зібрані у дві об’ємні коси, що спадали на груди, решта лежала в художньому безладі, надаючи образу дикої, стриманої волі.

Вбрання поєднувало етнічні мотиви із сучасним комфортом: світла, вільна сорочка з тонкою вишивкою, багатошарові прикраси — намиста з кулонами, браслети-обереги на зап’ястях. Усе це говорило про глибоку повагу до традицій свого народу.

І попри все — його погляд мене не лякав.
Навпаки.

Він притягував. Змушував забути про шум, образи, напругу. Мені захотілося провести решту вечора, не відводячи очей від цих світлих, уважних зіниць.

Він ледь помітно посміхнувся мені — і перевів погляд на Роя.

— То ти називаєш його хворим лише тому, що він не поділяє твого звичного погляду на стосунки між фенрірами? — голос був спокійний, але в ньому відчувалася прихована загроза.
— А що ти скажеш про такі вподобання арумів?

Рон різко відвів погляд і стримано буркнув:

— До вашого виду мені немає діла.

— Он як, — Арум нахилив голову, і його усмішка стала холоднішою. — Підозрюю, справа не в «виді». А в тому, що ти боїшся моєї реакції на свої слова.

Він говорив упевнено, навіть погрозливо. Рой знітився, і мені здалося, що він справді став меншим — ніби інстинкти змусили його відступити. Він добре знав: хай фенріри й сильні та витривалі, у ближньому бою вони поступаються арумам із їхньою спритністю та швидкістю.
А цей арум…
По ньому було видно: бійки для нього — не виняток, а спосіб існування.

— Я сподіваюся почути, як ти просиш вибачення у… — він перевів погляд на мене й коротко уточнив: — Ітана?

Я кивнув, не довіряючи власному голосу.

— …у Ітана, — твердо повторив він.

— Пробач, — тихо сказав Рой.

У мене від несподіванки ледь не відпала щелепа — звісно, в переносному сенсі. Скільки я себе пам’ятав, Рой ніколи й ні в кого не просив вибачення.

— Ось так значно краще, — з переможною, але стриманою посмішкою промовив Арум і вийшов із кімнати.

Я ще кілька секунд дивився на брата, який уперто втупився у вікно, ховаючи погляд. За столом знову піднявся гомін, дзенькіт посуду, розмови — життя поверталося у звичний темп.

А я підвівся.

І пішов слідом за арумом.

Я мусив подякувати йому.
І… принаймні дізнатися його ім’я.