Рой

Рой повільно відкинувся на спинку стільця, крутячи в пальцях келих, і його погляд ковзнув по мені — липкий, уважний, зацікавлений.

— Ну що, братику, — протягнув він із фальшивою усмішкою, — так і не знайшов собі фенріду?
Він зробив паузу, а потім удав, що задумався.
— А, точно… ти ж у нас не зовсім за правилами природи.

За столом стало тихіше. Кілька гостей ніяково відвели погляди.

Я стиснув щелепи.
Не реагуй. Просто не реагуй.

— Рой, — холодно сказала Івма, сидячи збоку, — заткнись.

— Та що я такого сказав? — удав він невинність. — Просто цікаво. Ми ж фенріри, хижаки, сильні, домінантні…
Він знову глянув на мене, цього разу з відвертою насмішкою.
— А Ітан у нас якийсь… неправильний. М’який. Надто чутливий. Не схожий на нормального самця.

— Припини негайно! — різко кинула Івма, грюкнувши долонею по столу. — Це свято, а не твій цирк!

Рой нахилився вперед, його голос став гучнішим, агресивнішим.

— Та годі тобі його захищати! — огризнувся він. — Усі й так це бачать.
Він усміхнувся, але в очах не було нічого, крім злості.
— Фенрір, який не хоче самку. Фенрір, якого тягне до собі подібних. Це ж проти природи.

У мене потемніло в очах. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Я відчував на собі десятки поглядів — співчутливих, здивованих, насторожених.

— Рой, я тебе попереджаю, — прошипіла Івма, підводячись. — Ще слово —

— Та хай чує! — перебив він її, теж встаючи. Стілець з гуркотом від’їхав назад.
— Ітан — помилка природи!
Його голос прорізав залу, мов лезо.
— Він хворий. Йому треба лікуватися, а не вдавати, що це нормально!

Тиша впала важка, задушлива.
Я відчув, як у грудях щось ламається — не з тріском, а тихо, болісно. Хотілося зникнути. Або завити. Або вдарити.

— Забирайся, — сказала Івма тремтячим, але твердим голосом. — Якщо ти ще раз таке скажеш — ти більше не мій брат.

Я не підняв очей. Не тому, що був слабким.
А тому, що знав: якщо подивлюся — не стримаюся.

І саме в цей момент я відчув, що хтось поруч зі мною зупинився.
Тепла, впевнена рука ледь торкнулася мого плеча.