Новорічна вечірка

І чого я тільки приперся сюди?
Я вкотре сварив сам себе за те, що їм таки вдалося мене вмовити. Адже я чудово знав, як мине ця новорічна ніч. Рой увесь вечір натякатиме на мою орієнтацію, криво посміхатиметься й жартуватиме так, ніби це щось смішне.

На жаль, із братом мені не пощастило. Зате з сестрами доля була напрочуд щедрою. Фенріри завжди мали в одному виводку від трьох до п’яти нащадків, і в нашому, Рон примудрявся дратувати всіх без винятку. Його гострий язик і вроджене бажання домінувати робили життя нестерпним — особливо для мене.

— Ітане, ти прийшов! — з подивом і щирою радістю вигукнула Елізабет, щойно побачила мене у дверях.
Її очі світилися теплом, а на губах грала усмішка. Та за мить вона критично окинула мене поглядом.
— Хоча, мушу зауважити, одягнений ти не надто святково, — додала вона, з ледь помітним докором.

— А що не так з моїм одягом? — запитав я, прекрасно розуміючи відповідь.
Мій готично-чорний стиль аж ніяк не пасував до її дому, залитого світлом гірлянд, яскравими прикрасами та золотавими відблисками свічок.

Елізабет нічого не сказала — просто дістала з-під ялинки червону новорічну шапку з білим помпоном і рішуче натягнула мені на голову.

— Ось так значно краще, — розсміявшись, мовила вона.

Я зітхнув, але промовчав. Шапка, звісно, не врятувала мій образ, та якщо це змогло бодай трохи розвеселити старшу сестру — воно того варте.

Я підійшов до ялинки, обережно поклав заготовлений подарунок серед інших коробок і попрямував до зали, де вже зібралися гості. Деякі обличчя були знайомими, але не менше половини присутніх я бачив уперше.

Тут зібралися представники різних рас — звісно ж, хижаки. Не думаю, що травоїдні прийшли б сюди добровільно. Хоч ми давно не дикі істоти, не полюємо одне на одного й купуємо м’ясо в супермаркетах, інстинкти нікуди не зникли. Ми все ще тримаємося насторожено, відчуваючи чужу присутність шкірою.

— Прошу всіх до столу! — голосно оголосила Елізабет.

Довжелезний стіл ломився від страв. Запахи були настільки насиченими, що голод прокинувся ще в коридорі, а тепер став майже нестерпним. Смажене м’ясо, прянощі, соуси — усе це змушувало інстинкти тихо гарчати десь усередині.

Я сів на вільне місце… і, звісно ж, навпроти мене вмостився Рой.

Я був готовий до цього. Готувався морально. Але все одно в глибині душі сподівався, що він відволічеться на когось іншого — і я зможу хоча б пів вечора не слухати його недолугих жартів про те, що я «помилка природи».

Я стиснув пальці під столом і втупився в тарілку, намагаючись дихати рівно.