Розділ 39. Хтось розставляє фігури. Від першої особи Аерона

Люсі постукала й одразу увійшла.

Я не підвів голови — лише помітив її рух краєм ока. Вона рідко так робила. Зазвичай чекала запрошення, ніби не хотіла порушувати чужий простір.

Якщо вона зайшла одразу — значить, сталося щось важливе.

— Можна? — запитала вона.

— Звичайно.

Вона підійшла до вікна й зупинилася, вдивляючись у глибину космосу. Я мовчки спостерігав. Люсі не починала розмову одразу — їй потрібно було впорядкувати думки.

— Я забула розповісти про зустріч… — нарешті сказала вона. — Біля готелю. У техногенному місті. З однією людиною.

Я насторожився.

— Де саме?

— У парку навпроти нашого готелю. На лавці. Він… чекав на мене.

Я повільно випростався.

— Він назвався?

— Так. Еліас Морн.

Я завмер. Це ім’я спливло з моїй пам’яті одразу — як щось, до чого краще не повертатися. Я чув його раніше. У розмовах, які не закінчуються поясненнями. В історіях, після яких залишається лише мовчання.

— Розповідай, — сказав я.

І Люсі розповіла. Про обличчя. Про живий візерунок. Про чорні очі. Про голос, у якому не було ні тиску, ні сумніву. Про слова — про обов’язок, баланс, кармічні вузли та неминучість.

Коли вона закінчила, у кімнаті запала тиша.

Уг переступив лапами.

— Він мені не сподобався, — сказав він. — Від нього пахне… непередбачуваністю і поганими рішеннями.

— Дуже точне визначення, — тихо відповіла Люсі.

Я підійшов до вікна.

Еліас Морн. Архіваріус Карми.

Я ніколи не зустрічав його особисто. Але знав про нього достатньо. Такі, як він, не втручаються безпосередньо. Вони не тиснуть. Не погрожують. Не вимагають. Вони просто… дозволяють потрібним подіям ставатися. І цього достатньо.

Я дивився на далеку зірку, майже не бачивши її.

Морн — це не дія. Це закономірність. Він не створює події. Він обирає, які з них мають відбутися. І саме тому він небезпечний.

— Тебе щось турбує? — запитала Люсі.

— Так.

Я не повернувся до неї. Бо в цю мить у пам’яті спливло інше ім’я й інша зустріч. Ксакс’Тар Векс.

Я не показав цього. Навіть подих не змінився. Поки що Люсі не мала цього знати.

Якщо Морн був балансом, то Векс — розрахунком.

Морн спостерігає за ланцюгами подій.

Векс — їх будує.

Ми з Вексом зустрілися багато років тому. Він запропонував контракт — акуратний, майже бездоганний. Я погодився. Через кілька днів опинився в центрі чужого конфлікту, де обидві сторони вважали мене зручною мішенню. Пізніше він вибачився. Ввічливо. І запропонував новий контракт. Відтоді я ставився до нього з обережною повагою. І тримав дистанцію. Поки він сам знову не з’явився.

А тепер я шукаю для нього Сіре серце. Він — замовник, я — виконавець.

Я повільно видихнув і повернувся до Люсі.

— Такі істоти, як Морн, не з’являються випадково. Він не прогулюється парками й не заводить розмов без причини.

— Я теж так подумала, — сказала вона.

— І вже точно не з туристами, — додав Уг.

Я кивнув.

І в цей момент усе стало на свої місця. Занадто багато збігалося.

Ми проходили крізь різні світи. Занадто різні, щоб це було випадковістю.

Кожного разу — нова зустріч. Новий натяк. Нова інформація. Крок за кроком.

Я відчув це майже фізично.

Наче за нами тягнуться нитки — не натягнуті, але стійкі. Хтось не штовхає нас — хтось… спрямовує.

Я подивився на Люсі.

— Схоже, ми рухаємося не просто до Планети Архівів.

Вона насупилася.

— Ну, чогось подібного ми й очікували. І куди ж ми рухаємося, на твою думку?

Я трохи помовчав.

— До чогось, що перевищує нашу місію.

Уг тихо пирхнув.

— Чудово. Я завжди мріяв стати пішаком у чиїхось космічних шахах.

Я ледь посміхнувся.

— Якщо це партія, Уг… — сказав я тихо, — ми ще не бачили дошки. І не хотілося б бути лише пішаками.

Я знову подивився в космос.

Еліас Морн.

Ксакс’Тар Векс.

Сіре серце.

Знищувач світів.

Планета Архівів.

І ланцюг світів між ними.

Ні. Це не випадковість.

І вперше за довгий час мені стало по-справжньому цікаво… хто саме розставляє фігури на цій дошці і хто робить перший хід.