Розділ 38. Купол. Від першої особи Люсі

Я перебувала на борту міжгалактичного круїзного лайнера.

Моя каюта була невеликою, але бездоганною: зручне ліжко з м’яким, майже невагомим покриттям, вбудовані шафи, що відкривалися від легкого дотику, компактний стіл із прозорою панеллю керування. Усе тут було продумано до найменших деталей — нічого зайвого, нічого випадкового.

Але головним було не це.

Вікно. Воно займало всю стіну — від підлоги до стелі — і відкривало безпосередній вид на космос.

Маршрут лайнера був прокладений так, що ми постійно пролітали повз щось неймовірне. Іноді поруч повільно пливли кільцеві системи планет — їхні крижані дуги м’яко мерехтіли у світлі далеких зір. Іноді — щільні зоряні скупчення, де простір здавався живим від надлишку сяйва. А іноді попереду розгорталися туманності — гігантські хмари смарагдового, фіолетового й золотого кольору, ніби хтось розлив фарби просто в порожнечу.

Я могла стояти біля цього вікна вічно.

Панель була інтерактивною: варто було провести рукою або навести погляд на об’єкт, як одразу з’являлася інформація — склад, вік, щільність, історія спостережень, навіть легенди різних цивілізацій, пов’язані з цим місцем.

Космос тут не був просто красивим. Він був поясненим. Живим, дослідженим, структурованим.

Я мимоволі посміхнулася.

Сер Річард… Я згадала старого астронома з його телескопом на горищі, пожовклими картами неба і нескінченними нотатками. Він би стояв тут годинами й, напевно, був би абсолютно щасливий.

Я провела пальцями по краю панелі й тихо запитала:

— Чому Земля не є частиною цього світу?

Система відповіла майже одразу. Голос ШІ був рівний, нейтральний, але в ньому вчувалася дивна обережність.

— Уточніть запит.

— Чому земляни не перебувають у контакті з іншими цивілізаціями? Чому ми не бачимо всього цього? — я вказала на зорі за вікном.

Коротка пауза. Ніби система звіряла дані.

— Доступ до інформації обмежений. Надається адаптована версія відповіді.

Я напружилася.

— Земля перебуває всередині ізолюючого поля, — продовжив ШІ. — У міжзоряній класифікації воно позначається як «Купол Спостереження».

— Купол?.. — тихо перепитала я.

— Це багатошарова енергетична структура, що виконує дві основні функції:
перша — фільтрація вхідних сигналів; друга — спотворення вихідних даних.

Перед очима виникла схема — прозора сфера, що огортає планету.

— Купол блокує більшість зовнішніх комунікацій, — продовжив ШІ. — Сигнали, спрямовані до Землі, розсіюються або перетворюються на безпечні форми. Сигнали, що виходять із Землі, спотворюються та втрачають інформативність.

— Тобто… нас просто не чують?

— Коректніше: вас неможливо коректно ідентифікувати.

Я мовчала.

— А те, що ми бачимо? Зірки, галактики… — нарешті запитала я.

— Візуальна інформація частково модифікується. Реальна структура космосу за межами Купола відрізняється від тієї, що спостерігається з поверхні планети.

Мені стало гірко.

— Навіщо?

Цього разу пауза була довшою.

— Існує кілька гіпотез, — відповів ШІ. — Найпоширеніші:
— захист молодої цивілізації від зовнішнього втручання;
— ізоляція потенційно нестабільного виду;
— експеримент автономного розвитку.

— Експеримент?.. — ледве чутно повторила я.

— Дані неповні, — спокійно додав він.

Я відвернулася від панелі й знову подивилася у вікно.

Зірки більше не здавалися просто прекрасними. Вони стали недосяжними.

Я повільно опустилася на край ліжка.

— І хто створив цей Купол? — запитала я майже пошепки.

— Дані відсутні.

У дверях з’явився Уг:

— Пропоную екскурсію. Треба ж подивитися, де ми житимемо наступні кілька тижнів.

Я ледь посміхнулася.

— Ходімо.

Лайнер виявився гігантським. Коридори розходилися в усіх напрямках — вгору, вниз, убік — ніби місто всередині корабля. Підлога злегка пружинила, стіни змінювали відтінки, реагуючи на рух пасажирів.

Ми вийшли до головного прогулянкового рівня.

Це була жива екскурсія, ніби сам лайнер хизувався своїми мешканцями.

Назустріч рухалися істоти найрізноманітніших форм. Деякі були схожі на людей. Інші — зовсім ні.

Повз повільно пропливли напівпрозорі створіння.

— Газова раса, — тихо пояснив Уг. — Дуже чутливі. Одного разу хтось чхнув — вони сприйняли це як оголошення війни.

— І що було далі?

— Дві години дипломатії та вибачень. Після цього на лайнері заборонили гострі спеції.

Я розсміялася.

Поруч пройшов високий, майже тендітний силует, складений із тонких, мов струни, сегментів. Кожен його крок супроводжувався ледь чутним дзвоном — ніби він був зібраний із натягнутих нервів Всесвіту.

Далі стояла група істот із дзеркальною шкірою. Вони відображали не світ — а того, хто на них дивився. Але не таким, яким він є. А таким, яким міг би стати… або боїться стати.

— Чудово, — буркнув Уг. — Навіть від себе не сховаєшся.

Повз нас промайнула істота, схожа на тінь, що відірвалася від підлоги. Без обличчя, але з відчуттям погляду, настільки гострим, що я відвела очі. Можливо, мешканець Звалища забутих ідей.

Були й істоти, схожі на квіти: їхні тіла розкривалися й закривалися, поширюючи ледь вловимими аромати.

Я мимоволі здригнулася, помітивши пару створінь із рогами й хвостами — майже демонічних на вигляд.

— Це діррейці, — спокійно сказав Уг. — Дуже розвинена цивілізація.

І чим довше я дивилася, тим сильніше все це ставало… нормальним.

Наче Всесвіт просто дозволяв собі будь-які форми — і жодна з них не була помилкою.

І все ж більшість пасажирів дивовижно нагадували людей. Ті самі силуети, жести, погляди. Наче реальність знову й знову поверталася до однієї вдалої версії.

Я зупинилася біля панорамної галереї.

Переді мною стояли ельфи — ті самі, про яких на Землі пишуть легенди. Але тут вони були різні: високі й світні, низькі й жваві, темношкірі, золотаві, альбіноси. І всі уникали прямого погляду, спілкуючись беззвучно.