Розділ 35. Еліас Морн. Від першої особи Люсі

Чоловік ледь помітно повів рукою, запрошуючи мене підійти. Я перейшла дорогу й обережно наблизилася. Поглядом він указав на лавку.

— Присядеш?

Мені було не по собі.

Людина з мого сну.

Я вагалася, але все ж сіла на край лавки, залишивши між нами відстань.

Навколо нас ніби виник невидимий купол. Шум міста приглушився, став далеким, наче долинав крізь воду. Люди проходили повз, не звертаючи на нас жодної уваги.

Чоловік поруч виглядав так, що йому можна було дати і шістдесят, і сімдесят років. Кругле обличчя, трохи вузькі очі, у рисах легко вгадувався середньоазійський тип. Довгий прямий ніс із легким заокругленням донизу. Глибокі зморшки різко прорізали чоло й щоки.

Але очі… Агатово-чорні. Вони скидалися на провалля в безповітряний простір.

І все ж у ньому було щось дивне. Нижня частина обличчя виглядала цілком людською. Та лоб був вищим і більшим, ніж у землян. Уся його поверхня — від перенісся до лінії волосся — була вкрита сигілою. Складне переплетення ліній нагадувало біолюмінесцентний відбиток його сутності. Візерунок скидався на старе, майже вицвіле татуювання, ледь помітне на тлі пергаментної шкіри.

— Ти мене не пам’ятаєш, — промовив він.

Це не було запитанням.

— Хто ви? — тихо запитала я.

— Мене звати Еліас Морн.

Його голос був густим, огортаючим баритоном із легкою сухою хрипотою, що нагадувала шелест сторінок, які перегортають у порожньому соборі.

Він зробив коротку паузу й ледь усміхнувся.

— Той, хто іноді спостерігає. Іноді втручається. Іноді попереджає.

Усередині мене ворухнулася тривога.

Він дивився вперед — але не на дорогу й не на людей. Здавалося, його погляд проникав глибше, у саму течію часу.

— Ми знайомі дуже давно, — спокійно сказав він. — Я говорю про твої минулі життя. В одному з далеких циклів ти була Лаурою, дочкою одного з володарів планети Уларімус. Тоді я був молодшим… і кохав тебе. Але ми так ніколи й не були разом. Ні в одному з твоїх життів. Відтоді я йду своїм шляхом, а ти щоразу повертаєшся — з новою долею.

Я намагалася осмислити почуте, але він уже продовжив:

— Скажи, Люсі… ти вважаєш світ добрим чи жорстоким?

Я розгубилася.

— Різним… — відповіла після паузи.

— Правильно, — тихо мовив він. — Бо в ньому немає ані добра, ані зла в чистому вигляді. Усе розподілено майже порівну.

Він трохи нахилився вперед, легко повів рукою — і просто переді мною в повітрі розгорнулася картина.

Дорослі жорстоко катували хлопчика.

Я різко вдихнула.

— Твій інстинкт — кинутися рятувати його, — сказав Еліас. — Але придивися уважніше.

Він ледь похитав головою.

— Бачиш соціальних працівників? Вони врятують тіло дитини. Але якщо зазирнути глибше… у минулому житті його душа керувала імперією через страх. Він розпалював війни, кидав сотні тисяч людей у жорна власної агресії й насолоджувався владою над чужим болем.

Я мовчала.

— Те, що він переживає зараз, — не несправедливість. Це вузол, який затягнувся. Він розплачується. Зло сьогодення — лише відлуння вчорашнього тріумфу.

На мить він замовк.

— Розумієш? Світ не ділиться на чорне й біле. Ти бачиш лише одну мить. А я… бачу весь ланцюг.

Він опустив погляд на свої руки.

— Це і є карма. Не покарання. Не нагорода. Лише наслідок. Причина і результат.

Він торкнувся пальцями чола, і візерунок на мить потемнів, ставши чіткішим.

— Іноді ці ланцюги переплітаються. Тоді виникають кармічні вузли — місця, де надто багато причин і наслідків сходяться в одній точці. Такі моменти небезпечні. Вони змінюють світи.

Він повернув голову до мене.

— Ти часто опиняєшся поруч із такими вузлами.

— Я? — здивувалася я.

— Так. — Він уважно подивився мені в очі. — Ти сильніша, ніж думаєш. І вже не одне життя вмієш приборкувати хаос.

По спині пробіг холодок.

— Я не впевнена…

— Ти ніколи не впевнена, — спокійно відповів він. — Але це не змінює правди.

Він трохи насупився.

— Є ті, кому це не подобається.

— Хто?

— Ті, хто використовує хаос. Хто створює його. Хто живе за рахунок руйнування.

Він перевів погляд на місто, а потім знову подивився на мене. І я побачила, як сигіла на його чолі спалахнула яскраво-фіолетовим — мов попередження.

— Я знайшов тебе, Люсі, тому що ти забула власну силу. Ти вважаєш себе тендітною… але ти — Приборкувач хаосу.

Він замовк на мить. У його чорних очах промайнуло щось схоже на повагу.

— Твій шлях нерозривно пов’язаний із Сірим Серцем.

Я напружилася.

— Цей мінерал — не просто камінь. Це камертон реальності. Він виникає у точках руйнування світів — там, де хаос майже переміг порядок. У руках нестабільної людини він прискорює руйнування. У руках сильної — здатен стабілізувати хаос.

Він зробив паузу, а моя свідомість гарячково намагалася втримати спокій і логіку.

— Ви знаєте… Знищувача світів?

Він перевів на мене погляд.

— Звичайно. Він існує за принципом ентропії. Він не руйнує — він стирає саму ймовірність існування. Його присутність — це абсолютний нуль реальності, місце, де завмирає навіть час.

Я мимоволі випросталася.

— Ви знаєте, хто він? Його ім’я?

— Ні, — спокійно відповів Еліас. — Принцип я розумію. Ім’я — ні.

Він ледь усміхнувся.

— Але планета Архівів… це вже інша справа.

Серце в грудях забилося швидше.

— Думаєте, я знайду його там?

— Думаю, — тихо сказав він. — Або він знайде тебе.

Вітер легко гойднув гілки дерев.

— Будь обережна, Люсі. Ти йдеш туди, де зав’язуються дуже давні вузли.

Я подивилася на нього.

Він затримав на мені довгий погляд.

— Найімовірніше, ми скоро знову побачимося.

Повз пройшла група людей. Я лише на секунду відволіклася.

А коли знову озирнулася — поруч уже нікого не було.