Розділ 34. Техногенний світ. Від першої особи Люсі

Ми матеріалізувалися просто на узбіччі автобану. Світ вдарив по нас швидкістю та шумом. Потоки машин проносилися повз, зливаючись у безперервну металеву ріку. Величезні вантажні платформи, витягнуті капсули, низькі стрімкі автомобілі з прозорими дахами — усе рухалося з лякаючою швидкістю.

Над нами теж вирувало життя. У повітрі ковзали технічні апарати — чи то летючі автомобілі, чи то транспортні дрони. Вони майже безшумно змінювали висоту й напрямок, і лише інколи лунав легкий свист, схожий на подих велетенського механізму.

Це був техногенний світ.

Живий, стрімкий — і водночас абсолютно байдужий до людини.

Ми з Аероном та Угом інстинктивно вишикувалися один за одним і швидким кроком рушили вздовж дороги. Пішохідної зони тут не існувало. Здавалося, простір створили виключно для машин, а людина — випадковість. Помилка. Зайва деталь.

— Чудово… — пробурмотів Уг. — Завжди мріяв померти під колесами цивілізації.

Аерон ішов попереду — напружений, зібраний. Його погляд ковзав навколо, ніби він щомиті очікував небезпеки.

Так ми пройшли кілька кілометрів.

Повітря було важким, із металевим присмаком. Потоки теплого вітру пахли перегрітими механізмами. Дихати ставало дедалі важче, а втома накривала швидше, ніж зазвичай.

Попереду поступово виріс мегаполіс. Спершу окремі будівлі, потім — цілі масиви, що здіймалися вгору й з’єднувалися переходами та мостами. Вежі зі скла й металу віддзеркалювали одна одну, створюючи відчуття нескінченності. Світлові лінії на фасадах пульсували, мов нервові імпульси гігантського організму.

Нарешті ми звернули до пішохідної зони.

Я майже фізично відчула полегшення.

Ми зупинилися лише на мить — але цього вистачило, щоб зрозуміти: ми виснажені.

Уг щось бурмотів собі під ніс — суміш сарказму, прокльонів і філософських роздумів про те, що цивілізації, які забувають про пішоходів, довго не живуть.

Аерон мовчав.

Трохи поблукавши містом, ми знайшли готель — високу будівлю з дзеркальним фасадом. Двері відчинилися автоматично, ніби нас вже чекали.

Аерон швидко зареєстрував нас через прозору панель — без жодного слова з живою людиною.

Ліфт рухався так плавно, що його майже не відчувалося. Шістнадцятий поверх.

Ми розійшлися по номерах.

Я відчинила двері — й завмерла.

Кімната виглядала так, ніби її перенесли з найкращих фантастичних фільмів. Усе було автоматизоване. Світло ввімкнулося саме. Зі стелі пролунав спокійний голос:

— Ласкаво просимо. Чи можу я бути Вам корисним?

Я не одразу відповіла.

Щойно я зробила крок — освітлення змінилося. Панелі розсунулися. Вікно стало прозорим, відкриваючи нічне місто, залите вогнями.

— Бажаєте налаштувати освітлення? Температуру? Музику?

Я пройшла далі.

Ванна кімната відкрилася автоматично. Ідеально чиста. Гладенькі поверхні м’яко відбивали світло. Вода вмикалася одним рухом руки.

Ліжко. Екран. Стіл. Усе — бездоганне.

І все ж… Тут не було затишку.

Забагато білого. Забагато металу. Замало життя.

Я ледве встигла зняти взуття. Втома накрила миттєво. Я впала на ліжко й провалилася у сон — ніби в мені просто вимкнули світло.

Спершу сон був тривожним. Я знову йшла автобаном. Машини мчали повз, але їхній шум перетворювався на гул вітру. Будівлі тягнулися вгору, віддзеркалюючи мене десятками копій. Я знову падала. Знову втрачала опору. Чужі світи. Обличчя. Голоси. Я не встигала втримати їх у пам’яті.

Потім усе стихло.

Я опинилася на галявині біля моря. Трава м’яко колихалася. Хвилі дихали спокоєм. Небо було світлим, рідним.

І там були мої батьки.

Мама усміхнулася — так само, як колись.

— Нічого не бійся… Я поруч.

Її голос був живим. Справжнім.

Напруга всередині мене почала розчинятися.

Тато стояв поруч. Він нічого не сказав. Лише кивнув. І цього виявилося достатньо. Я відчула опору.

І тоді я побачила Лукаса. Він стояв трохи осторонь. Дивився на нас. Усміхався. Ми не підійшли один до одного. Не заговорили. Але між нами було розуміння — глибоке, тихе. Над нами пролетіли птахи. Повільно. Велично. Я подумала, що це орли.

А потім я побачила ще одну людину. Літнього дивного чоловіка. Я знала, що бачу його вперше. І водночас розуміла: він знає мене. Він стояв нерухомо. Дивився. Чекав. Наче від мене залежало — впізнаю я його чи ні.

Туман м’яко опустився на траву. І все розчинилося.

…

Я прокинулася з відчуттям тепла. Наче всередині мене запалили тихе світло. Я справді відпочила. Заспокоїлася. Навіть холодна кімната більше не здавалася чужою.

Я ввімкнула м’яку музику природи й підійшла до панелі харчування.

Меню спалахнуло значками. Я навмання зробила вибір.

За кілька секунд зі стіни висунулася платформа.

Перша страва виглядала як сире тісто з живою начинкою. Я понюхала. Сумнівно. Друга — зелена булькаюча маса під густою підливою. Я одразу закрила кришку.

— Може, для роботів… — пробурмотіла я. — Ще б гайками зверху посипали.

Третім виявився напій. Бурштиновий. На смак він нагадував земну солодку, яку додають у ліки від кашлю. Я зробила ковток… і відставила склянку.

— Сніданок скасовується.

Я вийшла до номера своїх супутників.

Аерона не було.

— Пішов годину тому, — сказав Уг, не відриваючись від комп’ютерної гри.

— Куди?

— Не повідомив… зачекай… зараз я їх…

Екран спалахнув.

— Так! Знищені.

Я зрозуміла — зараз не час для розмов.

— Я прогуляюся.

Відповіді не було.

Місто жило. Потоки людей. Світло. Рух.

Я зайшла до магазину одягу. Усередині було світло й просторо. Усе виглядало красивим, технологічним… але чужим. Одяг здавався незвичним — легкі тканини з металевим блиском, плащі з напівпрозорими вставками, костюми з тонкими світловими лініями вздовж швів. Деякі речі змінювали відтінок, коли до них наближалися. Були куртки з вбудованими сенсорними панелями та взуття з м’яким підсвічуванням.