Глава 33. Світанок трьох сонць. Від першої особи Люсі

Мене накрило одразу, щойно ми вийшли з порталу.

Коліна підкошувалися, дихання збивалося, а всередині ніби щось тріснуло — тонко й боляче, мов крихкий лід під ногами, який ось-ось проломиться.

— Чому?.. — голос зірвався сам собою. — Чому щоразу ми опиняємося в смертельно небезпечному місці?

Я різко повернулася до Аерона.

— Невже нормальні, спокійні світи взагалі існують? Моя Земля, наприклад! Там ніхто не розриває простір, не блукають безликі істоти, і мені не доводиться падати в прірви головою вниз!

Я відчула, як тремтить голос, але вже не могла зупинитися.

— Ми ледь не стали частиною якогось мертвого міста! До цього було Звалище, сіра планета, хаос, розломи… Це взагалі колись закінчиться?

Уг мовчки дивився на мене, трохи схиливши голову. У його погляді не було звичного глузування — лише уважність і дивна обережність.

Аерон же залишався незворушним.

Він спокійно зняв рюкзак, розстебнув його й дістав термос.

— Давай вип’ємо чаю нашої Марти, — сказав він таким буденним тоном, ніби ми просто обговорювали погоду. — І я все поясню.

Я кліпнула, збита з пантелику його спокоєм.

Аерон налив чай у кришку-чашку й простягнув мені. Я взяла її — пальці ще трохи тремтіли.

Від напою підіймався знайомий аромат земних трав: бадьорливі цитрусові нотки, медова липа й ледь відчутний запах хвої. Перший ковток розлився по тілу м’яким теплом, ніби повертаючи мене додому хоча б на мить.

Аерон теж зробив ковток і заговорив:

— Портали бувають різні. Є ті, що мають високу ціну. Вони ведуть майже прямо до мети. Але відкриваються важко — потребують сили, спогадів… або чогось значно дорожчого.

Я мимоволі згадала його забуте дитинство.

— А є спонтанні портали, — продовжив він. — Нестабільні. Непередбачувані. Вони виникають там, де простір уже тріснув. Де світи надто близько торкаються один одного і починають розходитись по швах.

Він подивився на мене.

— Саме такими ми зараз і рухаємося. Не прямою дорогою… але все ж до мети.

Уг тихо фиркнув.

— Особисто я волів би рухатися повільніше. Але без ризику стати декоративною плиткою в якомусь космічному мавзолеї.

На губах Аерона майнула ледь помітна усмішка.

— До речі, Люсі… твоя Земля не така вже й безпечна, як тобі здається.

Я здивовано глянула на нього.

— У вас є вулкани, здатні стерти цілі міста за один день. Є океани, в глибинах яких досі ховаються істоти, про яких ви майже нічого не знаєте. Є місця, де саме світило може вбити, і місця, де холод повільно забирає життя. І ще у вас безліч війн. Жорстоких і безглуздих.

Він трохи нахилив голову.

— Кожен світ небезпечний по-своєму. Просто до власної небезпеки звикаєш і перестаєш її помічати.

Кілька секунд він мовчав.

— А зараз ми бачимо небезпеку чужих світів. Саме тому вона здається страшнішою.

Я опустила погляд у чашку й глибоко вдихнула, відчуваючи, як напруга поволі відступає.

— Гаразд… — тихо сказала я. — Тоді давайте подивимося, куди нас занесло цього разу.

Я озирнулася.

Ми стояли в неглибокій печері. Світлі стіни місцями вкривав м’який сріблясто-бірюзовий мох. Освітлення було приглушеним, і навколо панувала майже неприродна тиша.

Я зробила останній ковток чаю й вийшла назовні. Аерон і Уг рушили слідом.

Перед нами до самого горизонту простягалася долина, ще занурена в густий передсвітанковий ультрамарин.

А потім тишу розірвало перше світло.

У цьому світі ранок не наставав — він вибухав.

Коли із-за горизонту вирвалося перше світило — маленьке й багряне, — долиною прокотилася видима хвиля тепла. Іній спалахнув золотавою парою, і вся низина миттєво наповнилася сяючим туманом кольору розплавленої міді.

Повітря задзвеніло, наче натягнута струна.

За кілька секунд небо прорізав другий спалах.

Над горизонтом піднялося друге світило — величезне, сліпучо-бірюзове. Від схилу до схилу побігли дуги статичної електрики. Озеро ртутного кольору ліворуч від долини наче закипіло, викидаючи в повітря фосфоресцентні фонтани.

І саме тоді з-за горизонту почало сходити третє сонце.

Біле. Велике. Найяскравіше.

Воно змело залишки кольорових туманів, відкриваючи справжній вигляд долини: нескінченний живий килим індигових квітів, що тремтіли під потоками світла, мов хвилі океану.

Від спеки повітряні течії стали видимими. Вони закручувалися в прозорі смерчі, що повільно ковзали над землею.

Я стояла, не в змозі поворухнутися.

Світ за кілька хвилин пройшов шлях від крижаної тиші до сліпучого, несамовитого полудня.

Повітря тремтіло від озону. Тіні не встигали за рухом трьох сонць.

І саме в цю мить, коли новий світ лише починав розкриватися перед нами, я почула голос Аерона:

— Ось і новий портал.

Я різко обернулася.

Трохи правіше, серед вібруючого моря квітів, простір почав спотворюватися. Повітря там густішало, а три тіні від сонць сходилися в одній точці, ніби сам світ указував нам шлях.

— Серйозно?.. — тихо видихнула я. — Ми ж тільки прийшли.

Аерон уже зробив крок уперед.

— Ходімо.

Уг озирнувся на небо, де вдалині вже кружляли темні цятки.

— І бажано швидко, — буркнув він. — Бо зараз сюди прилетить якась місцева гидота розміром із транспортник і вирішить, що ми чудово пасуємо до обіду. На таких красивих планетах завжди хтось хоче тебе або з’їсти, або заразити спорами.