Розділ 32. Місто, яке не відпускає. Від першої особи Люсі

Я знайшла їх у найдальшому кутку обідньої зали, там, де тінь лежала найгустіше. Аерон сидів нерухомо, склавши руки на столі. Його погляд був спрямований у порожнечу — так, мабуть, дивиться безодня в очікуванні першого каменя. Уг, навпаки, нервово крутив у пальцях порожню чашку, і за виразом його обличчя я відразу зрозуміла: новини погані.

Я сіла поруч, усе ще відчуваючи на шкірі жар від маски Правителя.

— Ти зробила правильний вибір, Люсі, — сказав Аерон, не повертаючи голови. Його голос звучав рівно, але в ньому відчувався холод металу. — Якби ти прийняла його дар, ти б не дожила до заходу сонця.

Я насупилася.

— Про що ти? Він запропонував мені стати його супутницею.

— Він запропонував тобі стати якорем.

Аерон нарешті подивився на мене.

— Поки ти гуляла з Поетом, я спустився в Нижню Межу. Туди, де коріння цього світу йде в порожнечу. Я зустрівся з тими, хто ще пам’ятає Золотий Актагон до його «розквіту».

Він замовк на мить, і я помітила свіжий опік на його долоні. У глибині рани тлів тьмяний сірий вогник.

— Що в тебе з рукою?

— Щось типу компаса для пошуку порталу. Слід використання сили. Я купив його в одного старого там, унизу.

Він говорив спокійно, майже байдуже.

— Цей світ не просто втомився, Люсі. Він мертвий уже кілька століть. Те, що ми бачимо — ярмарки, музика, шпилі, — лише галюцинація, яку Правитель підтримує за допомогою вкраденого фрагмента Світового Світла. Але його сили закінчуються. Щоб утримувати форму, йому потрібні нові душі — чисті, живі, здатні підживлювати перспективну реальність. Твоя відмова зруйнувала його плани. І водночас запустила таймер.

Уг перестав крутити чашку.

— І що саме має статися?

— Усе, що ви бачили, — ілюзія, — різко відповів Аерон. — Правитель — не людина і не бог. Він паразит. І тепер це місто почне згортатися всередину себе. Простір пожиратиме власних мешканців, намагаючись востаннє спалахнути якомога яскравіше. Якщо ми не підемо протягом години — станемо частиною фундаменту.

Він підвівся.

— Простір стиснеться в згусток енергії. І, повірте, після цього навіть Звалище Забутих Ідей здасться затишним курортом на узбережжі Рожевого океану в туманності Афродіти.

— Чудово, — пробурмотів Уг. — Завжди мріяв закінчити життя як напівперетравлена ватрушка.

Я різко випросталася.

— Тоді чого ми чекаємо? Відкривай портал.

Аерон повільно похитав головою.

— Я вже намагався.

— І?

— Світ закрився.

Він вимовив це тихо, але від його слів у мене похололо всередині.

— Він не хоче відпускати здобич. А це означає, — Аерон подивився мені прямо в очі, — що ми вже всередині шлунка.

У цю мить по залі прокотився легкий тремтливий поштовх. Ложки тихо задзвеніли об тарілки. Люди навколо на секунду завмерли… а потім знову повернулися до своїх розмов, ніби нічого не сталося.

Але я помітила.

— Уже почалося, — сказав Аерон.

Із вулиці долинув крик. Не переляканий — захоплений.

— Дивіться! Диво!

Ми кинулися до вікна.

Над центральною площею розквітала величезна золота квітка. Її пелюстки були створені зі світла, і люди внизу тягнули до неї руки, сміючись і аплодуючи.

А потім одна з пелюсток обсипалася вниз іскристим пилом. Там, де він торкався бруківки, люди починали корчитися — і зникали без сліду. Усе відбулося настільки швидко, що це можна було прийняти за вуличний фокус.

— Ілюзія почала пожирати реальність, — тихо сказав Аерон.

Уг вилаявся крізь зуби.

— План?

— Вибираємося за межі міста. Там тканина світу слабша.

Ми вискочили з готелю.

Місто ставало дедалі яскравішим. Музика гриміла голосніше. Люди танцювали швидше. Барви наливалися неприродною насиченістю, майже болючою для очей.

І водночас я почала бачити тріщини.

Один із будинків на мить зник, відкривши чорний провал, з якого тягнуло мертвим холодом. Потім він знову повернувся на місце, наче нічого не сталося.

— Швидше! — кинув Аерон.

Ми звернули у вузьку вулицю — і завмерли.

Шлях перегородив натовп.

Люди рухалися нам назустріч повільною хвилею. Усі посміхалися надто широко.

— Свято тільки починається! — радісно вигукували вони.

— Залишайтеся з нами!

— Тут ви будете щасливі!

Мене ледь не затягнуло в цей моторошний вир захоплених облич.

І тоді я побачила Поета. Його золотаве волосся світилося зсередини неприродним сяйвом. Він простягнув руку й схопив мене за рукав куртки.

— Люсі… — м’яко промовив він. — Ти ж відчула красу цього світу. Чому ти хочеш піти?

Я відступила на крок.

— Тому що в мене інший шлях.

Його усмішка здригнулася.

— Тоді залишся хоча б до заходу сонця. Це ж небагато…

І в ту ж мить його тінь відірвалася від ніг і повільно поповзла до мене.

— Назад, — різко сказав Аерон.

Але було вже пізно.

Натовп рушив уперед.

Повільно. Плавно. Як приплив.

Ми опинилися в кільці.

Уг розправив крила, але повітря навколо стало густим і в’язким, мов смола.

— Вони тримають простір, — процідив він.

Аерон підняв руку. Сіре світло спалахнуло на його долоні. Він намагався відкрити портал.

Та простір лише здригнувся… і знову замкнувся.

— Не виходить, — коротко сказав він.

Натовп підступав ближче. Тіні людей витягувалися по бруківці й тягнулися до нас, наче щупальця.

Паніка піднялася в мені гарячою хвилею, що ми не встигнемо, не виберемося.

І раптом…

Я відчула знайомий звук. Наче десь поруч тихо скрипнули двері. Наче сам світ зробив вдих.

Я заплющила очі.

— Люсі?.. — тихо покликав Уг.

— Зачекай… Це Хаос… Я впораюся…

Десь у глибині реальності затремтіла тонка лінія.

Ледь помітна. Потім повітря переді мною тріснуло, мов скло.

З’явилася вузька світна щілина.