Розділ 30. Звалище забутих ідей. Від першої особи Люсі

Ми буквально впали в купу мотлоху.

Підді мною зашурхотіли вирвані сторінки, склеєні липким клеєм. Поруч покотилися уламки олівців, заскрипіли старі товсті каталоги, перев’язані вицвілими стрічками. Згори м’яко посипалися клапті паперу, уривки незавершених малюнків, прозорі кальки з лініями, що нікуди не вели.

Я закашлялася й підвелася на ліктях.

— Чудово, — пролунав голос Уга десь праворуч. — Саме так я й уявляв собі ідеальне прибуття до нового світу.

Я обережно звелася на ноги. Папери під ногами тихо шаруділи, ніби перешіптувалися між собою.

Я підняла голову — і завмерла.

Небо тут було кольору старого пергаменту: жовтувато-сіре, потерте, наче його перегортали надто багато разів. Замість хмар у повітрі повільно дрейфували уривки креслень, недописані вірші, шматки формул і незавершених схем. Вони кружляли, стикалися, розліталися знову — мов перекотиполе із забутих думок.

Удалині височіли дивні гори.

Вони складалися з механізмів без шестерень, дверних ручок без дверей, ключів від замків, яких ніколи не існувало.

— О… — тихо видихнула я.

Аерон уже вибрався з купи сміття й стояв трохи попереду. Його обличчя залишалося спокійним, майже байдужим. Він просто оглядав цей світ, ніби відзначав чергову зупинку на довгому шляху.

— Перехідний шар, — спокійно сказав він.

Уг розправив крила, струшуючи з них пом’яті смужки паперу, подрібнені шредером.

— Авжеж. І хто ж нас сюди привів?

Він повернув голову до мене.

Я ніяково знизала плечима.

— Я… думала про планету Скрібо, але майже нічого про неї не знала. Лише те, що це планета знань… архівів… бібліотек…

Я знову озирнулася.

— Схоже… нас занесло кудись поруч.

Уг хмикнув.

— Більше схоже на архів, який викинули на смітник.

Аерон ледь помітно кивнув.

— Це передпокій. Сюди потрапляє все, що не було записане… або було забуте.

Я ще не встигла здивуватися, як поруч із нами хтось тихо пройшов.

Я обернулася.

Постать нагадувала людину. Але ніби намальовану лише наполовину. Одне плече в неї було, а друге розчинялося в повітрі. Обличчя майже не існувало — тільки нечіткий контур.

Вона зупинилася поруч зі мною.

— Придумай мені ім’я… — прошепотіла істота.

Я здригнулася.

Ще одна постать виникла позаду Аерона. Вона складалася з вугільних ліній, що ледь тремтіли.

— Виріши… якого кольору мої очі…

Уг тихо зітхнув.

— Чудово. Вони ще й розмовляють. Могли б хоча б спочатку запросити нас на сніданок.

Навколо почали з’являтися інші. Напівпрозорі. Недомальовані. Незавершені. Вони не виглядали агресивними. Але підходили надто близько.

— Придумай мені голос…

— Домалюй моє обличчя…

— Скажи, хто я…

Від цих шепотів мені стало не по собі.

Аерон тихо промовив:

— Не відповідай їм.

— Чому?

— Вони забирають думки. Якщо почнеш їх додумувати — віддаси частину себе.

Уг кивнув.

— І, схоже, саме цим вони й живляться.

У цей момент я помітила, як один із клаптиків паперу повільно торкнувся руки Аерона.

На його шкірі проступили тонкі лінії.

Я різко вдихнула.

— Аероне…

Він спокійно подивився на долоню.

На мить частина його руки стала пласкою. Наче малюнок.

Але потім лінії зникли.

— Світ намагається нас дописати, — рівно сказав він.

— Прекрасно, — пробурмотів Уг. — Я завжди мріяв стати ескізом.

Аерон подивився вдалину.

— Нам потрібно знайти портал.

— І де він? — запитала я.

Відповідь прозвучала не від нього. Одна з постатей підійшла ближче.

— Ми покажемо… — прошелестіла вона.

Уг підозріло примружився.

— Звичайно, покажете. І скільки це коштуватиме?

Постать трохи схилила голову.

— Свіжу думку…

Я відчула дивне напруження.

Аерон ледь помітно похитав головою.

— Ні. Ми знайдемо його самі.

Він рушив уперед, і ми з Угом поспішили слідом.

Вулиця, якою ми йшли, нагадувала застиглу паперову лавину — нескінченний проспект із рукописів і креслень. Під ногами хрустіли не камені, а щільні рулони ватману, стягнуті згнилими гумками. Тисячі, мільйони схем — від простих шестерень до проєктів летючих міст — громоздилися по обидва боки, утворюючи хиткі каньйони.

Чим далі ми заглиблювалися, тим сюрреалістичнішим ставав пейзаж.

Деякі креслення намагалися набути об’єму. Із паперових завалів стирчали кути ідеально викреслених фундаментів або половини готичних арок, що обривалися в порожнечу, бо їхній творець колись покинув роботу на пів шляху.

Вітер перегортав паперові гори, і цей звук нагадував нескінченний сухий шепіт мільйонів людей, які колись сперечалися над цими планами.

В одному місці ми побачили, як із ватману витікає справжня туш, утворюючи глибокі чорні калюжі, у яких відбивалося небо кольору старого пергаменту.

— Дивіться під ноги, — попередив Аерон, коли ми ледь не наступили на креслення складного годинникового механізму. Деталі на папері ледь помітно оберталися. — Якщо наступити на незавершену ідею, можна застрягти в її логічній помилці.

— Звідки ти це знаєш? — запитала я.

Замість нього відповів Уг:

— Він уміє зчитувати інформацію з простору, в якому перебуває. Особливо поруч із розумними істотами. — І він багатозначно поглянув на місцевих мешканців.

Саме тоді я зрозуміла, куди ми прямуємо.

Посеред хаосу, серед рухомих аркушів і незавершених механізмів стояла ідеально гладка сіра сфера.

Вона не рухалася. Не вібрувала. Просто існувала.

Аерон зупинився.

— Ось вона.

Сфера була надто правильною. Надто гладенькою. Надто спокійною.

Наче в цьому світі уламків і помилок вона була єдиним місцем, де не залишилося жодної тріщини.

І саме тому від неї ставало тривожно.

— Портал? — тихо запитала я.