Розділ 28. Усередині бурі. Від першої особи Люсі

Аерон, Уг і я пройшли крізь двері.

І потрапили не просто в інший світ — ми опинилися всередині живого процесу руйнування.

Скелі над ущелиною були порізані глибокими тріщинами. У кількох місцях сходили кам’яні лавини, і їхній гуркіт перекочувався луною, немов сама земля стогнала від болю. У глибині ущелини вив ураган, і цей звук нагадував важке дихання гіганта. Далеко крутилися торнадо — темні, майже чорні, вони тягнулися до неба, мов колони з пилу й уламків.

Повітря тремтіло, насичене кам’яним пилом. Простір буквально тріщав на очах.

Уг озирнувся довкола й саркастично присвистнув.

— Ми якраз вчасно. А то засиділися біля холодильника з пультом керування. Тепер буде веселіше…

Він підняв голову до неба, де пробігали дивні розриви — рвані шви реальності.

— Цікаво… а назад ми взагалі зможемо повернутися? Чи це квиток в один кінець?

У ту ж мить земля під ногами різко здригнулася.

Пролунав глухий удар, і по каменю побігла тріщина. Потім ще одна. Почався землетрус.

Я відчула, як усередині піднімається хвиля паніки. Дихання збилося. Усе навколо здавалося нестабільним, чужим, небезпечним. Ще мить — і цей світ просто розсиплеться на шматки.

І раптом я почула спокійний голос Аерона:

— Люсі… нам потрібна твоя стійкість до Хаосу.

Я подивилася на нього. Він стояв нерухомо — ніби в самому центрі бурі — і його спокій утримав мене від паніки.

— Я… я не знаю як… — прошепотіла я.

— Знаєш, — тихо відповів він. — Просто відчуй простір.

Я заплющила очі.

Спершу я відчувала лише страх. Шум вітру. Гуркіт каміння. Тремтіння землі.

Але потім…

Я почала відчувати щось інше.

Хаос навколо більше не здавався просто руйнуванням. Він був рухом. Потоками. Хвилями. Наче сам простір перетворився на океан, охоплений штормом.

Я повільно вдихнула.

І раптом відчула всередині себе тиху точку спокою. Маленьку. Майже непомітну. Але абсолютно стійку. Я зосередилася на ній.

Точка почала розширюватися. Навколо мене ніби виникло м’яке світіння — не світло навіть, а відчуття рівної, спокійної вібрації. Воно розходилося хвилями, як кола по воді.

Земля все ще тремтіла. Але там, де проходили ці хвилі, рух ставав повільнішим і м’якшим. Вітер на мить ослаб. Камені перестали летіти в наш бік.

Я не розплющувала очей, але відчувала, як простір навколо нас поступово заспокоюється. Хаос більше не поглинав мене. Тепер він здавався лише картиною за тонким склом — ніби я більше не перебувала всередині нього.

Я підняла руки — несвідомо, просто підкоряючись внутрішньому відчуттю.

Повітря навколо стало щільнішим і водночас м’якшим. Наче невидимі нитки почали стягувати розірвану тканину реальності.

У якийсь момент я відчула опір.

Хаос ніби намагався вирватися, знову закрутитися бурею.

Але я зберегла спокій. Я контролювала простір. І тоді сталося дивне. Шум урагану на мить стих. Тріщини перестали розростатися. Землетрус поволі ослаб.

Я розплющила очі.

Навколо нас утворилася невелика зона відносної стабільності. Каміння більше не сипалося, а вітер огинав нас так, ніби ми стояли всередині невидимого купола.

Уг подивився на мене з щирим подивом.

— Ну… якщо це твоя перша спроба, я починаю підозрювати, що далі буде ще цікавіше.

Аерон ледь усміхнувся.

— Ти зробила це.

Я відчула легку слабкість, але водночас усередині народилося дивне відчуття… впевненості. Наче я щойно відкрила в собі щось нове. І тепер мені хотілося дізнатися, що буде далі.

— Де ваш портал? — запитала я.

Уг озирнувся навколо й саркастично розвів крилами.

— Абсолютно невідомо. Але, зважаючи на все, що тут коїться, він зараз або тікає, або ховається.

Аерон подивився на нього, а потім перевів погляд на мене.

— Портали теж не люблять хаосу. Тому ти, Люсі, повинна притягнути його сюди. Ти вже одного разу це зробила… щоб ми не ганялися за ним по всій планеті.

— І як він виглядає? На що мені налаштовуватися? — запитала я.

— Він може бути будь-яким, — відповів Аерон. — Розрив світла. Тінь. Дзеркальна поверхня. Двері… Іноді це просто зміна повітря.

— А куди він веде?

Аерон на мить замислився.

— Це важко пояснити. Ми потрапили сюди, пройшовши через цілий ланцюг порталів і ніде не затримуючись. Наче вони самі вишикувалися для нас.

Я знову заплющила очі.

Минулого разу я знала, що портал — це двері. Я бачила їхній візерунок, відчувала ручку під пальцями, точно знала, що за ними. Зараз переді мною була лише невідомість.

У цей момент я особливо чітко почула виття урагану й далекі поштовхи землетрусу. Десь унизу з гуркотом зірвалося каміння. Простір тремтів.

І я зрозуміла: залишатися тут не можна.

Я поглянула на руйнований ландшафт, потім — на Аерона, а тоді на Уга.

Він трохи нахилив голову й тихо сказав:

— Тільки давай без «ми зараз усі красиво помремо», гаразд?

Я мимоволі видихнула.

— Люсі, візьми себе в руки, — тихо сказала я сама собі. — У мене все під контролем. Десь тут, на цій планеті, є портал. І йому теж не подобається хаос. Отже, я його знайду. Я допоможу йому… а він допоможе мені.

Я глибоко вдихнула. І зробила те, що в ту мить здалося найприроднішим у світі. Опустила долоні на землю. Камінь був шорсткий… і ледь помітно вібрував. Тремтіння простору пройшло крізь мої руки — нерівне, уривчасте, схоже на збите серцебиття. Хаос рухався хвилями. Поштовхами. Сплесками.

Я зосередилася. І почала подумки вирівнювати дихання.

Вдих…

Пауза…

Видих…

Я знову уявила всередині себе ту саму точку спокою, дозволила їй розширитися — і м’яко простягнула від неї нитки в простір. Вони торкнулися хаосу легко. Не борючись із ним — лише згладжуючи його.

І тоді я відчула відгук. Дуже слабкий. Наче десь далеко хтось здригнувся.