Глава 25. Між зірками та домом. Від першої особи Люсі

Наступні дні минали тихо й повільно, ніби сам будинок підлаштовувався під одужання Аерона. Він і далі багато спав, але тепер це був інший сон — глибокий, цілющий, відновлювальний. Іноді він прокидався й довго сидів біля вікна, дивлячись на канал.

За кілька днів, коли Аерон уже почувався значно краще, ми вирішили вийти на прогулянку. Йому явно бракувало свіжого повітря, та й мені хотілося показати йому місто.

Ми блукали старими вуличками Йорка. Кам’яні стіни, вузькі провулки, старовинні будинки, що ніби трохи схилялися один до одного, — усе це він розглядав із такою уважністю, ніби бачив не просто місто, а живу історію. Іноді він зупинявся, проводив долонею по старому каменю й на мить заплющував очі.

— Ці стіни… дуже давні, — тихо сказав він. — Вони багато чого пам’ятають.

Ми пройшли вздовж стародавніх міських мурів, а потім вийшли до собору. Аерон завмер і довго дивився вгору. Його обличчя стало задумливим і дивно світлим.

— Ви будуєте такі споруди… щоб розмовляти з небом?

— Мабуть, — відповіла я.

Він кивнув так, ніби це була найприродніша відповідь у світі.

Потім ми зайшли до маленького кафе. Я замовила каву, і Аерон із цікавістю спостерігав за чашкою, над якою здіймалася запашна пара. Він обережно зробив перший ковток — і трохи здивовано підняв брови.

— Гірко… але приємно. Цікаво. Я куштував щось схоже на планеті Рітта. Але це приємніше… і ніби прояснює думки. І мені подобається аромат.

Я засміялася.

— Тепер ти розумієш, чому земляни так люблять каву.

Ми сиділи біля вікна й спостерігали за перехожими. Аерон уважно вивчав їх, ніби намагався зрозуміти людський настрій за рухами, жестами й поглядами.

Після цього ми зайшли до супермаркету та універмагу. Купили Аеронові нову вітрівку з безліччю кишень, яку можна було носити навіть навиворіт, і кілька дрібниць із білизни. Для Уга придбали нову флягу-термос і кашеміровий шарф кольору стиглої вишні.

Потім ми відвідали невеликий музей, де саме проходила виставка, присвячена історії міста. Аерон повільно переходив від вітрини до вітрини, уважно розглядаючи старовинні речі та фотографії.

— Ви зберігаєте минуле… — тихо мовив він. — Саме це робить цивілізацію стійкою.

Коли ми вийшли надвір, уже починало сутеніти. Вечірній Йорк був особливо красивим. Вогні відбивалися у вікнах, люди неспішно йшли вулицями, а в повітрі розливався спокій.

— Мені подобається твоє місто, Люсі, — сказав Аерон.

Він трохи помовчав.

— Тут багато шуму… але всередині цього шуму живе тепло.

Ми повільно рушили додому, і мені раптом здалося, що цей звичайний день став для нього маленькою подорожжю — не менш важливою, ніж польоти між зорями.

Уг остаточно освоївся в квартирі. Він оголосив диван своїм «спостережним пунктом», навчився користуватися пультом і тепер упевнено перемикав канали, ніби займався цим усе життя.

Якось він натрапив на художній фільм про підкорення космосу й, звісно, почав коментувати його з невичерпною іронією:

— Вони майже вгадали! Тільки туманність Лебедя у них занадто спокійна. Там іноді бувають такі спалахи!

— О, дивіться… вони знову летять крізь астероїдне поле. Авжеж. Бо в космосі астероїди завжди акуратно розкладені, щоб кораблям було цікавіше.

— Ага… двигун зламався, і вони полагодили його ударом гайкового ключа. Треба запам’ятати. Наступного разу просто стукну по гіпердвигуну.

— Вони думають, що в космосі все чути. Вибухи, ревіння двигунів… Якби космос був таким гучним, я б давно оглух.

— Дивіться, у них одна кнопка керує всім кораблем. Дуже зручно. На такому кораблі у нас ніхто навіть злетіти б не ризикнув.

— Вони висадилися на невідому планету без захисних костюмів. Сміливо! Або нерозумно. Зазвичай це одне й те саме.

— О, а ось це красиво! Туманність світиться всіма кольорами веселки. У реальному житті вона б ще й спробувала вас розплавити. Але глядачам це, мабуть, не сподобалося б.

Сер Річард знайшов слушний момент для великої розмови з Аероном. Вони влаштувалися в бібліотеці. Астроном приніс кілька старих астрономічних атласів, а Аерон несподівано дістав із рюкзака акуратно згорнуті тонкі пластини, схожі на прозорі аркуші з ледь помітними лініями.

— Це… зоряні карти? — обережно запитав сер Річард.

— Так. Але вони трохи відрізняються від ваших, — м’яко відповів Аерон.

Він поклав одну з пластин на стіл. У м’якому світлі лампи лінії раптом засвітилися сріблястим сяйвом. На поверхні з’явилися точки, поєднані тонкими нитками, які повільно рухалися.

Сер Річард завмер.

— Вони… змінюються?

— Звичайно. Це живі карти. Вони показують рух у реальному часі… ну, майже.

Аерон провів пальцем по одній із ділянок.

— Ось тут ми проходили через туманність Сайрен. Зовні вона схожа на легкий дим, але всередині приховує щільні кишені газу. Іноді вони стикаються й утворюють нові зорі. Тоді ми ледь устигли вийти із зони формування.

Уг щось пробурмотів собі під дзьоб:

— Я б туди більше не повертався.

— Ви бачили народження зорі?! — вигукнув сер Річард, захоплено округливши очі.

— Так. Це схоже на повільний подих Всесвіту.

— Або на його відрижку, — безцеремонно вставив Уг.

Аерон лише ледь усміхнувся й розгорнув іншу карту.

— Тут — система подвійної зорі Лоборасмус. Вони обертаються так близько одна до одної, що їхні атмосфери стикаються. Іноді між ними виникає міст із плазми. Ми використовували цей потік як прискорення.

Сер Річард нахилився ближче.

— Це… неймовірно!

— І не завжди безпечно, — усміхнувся Аерон. — Одного разу нас ледь не затягнуло в нестабільну орбіту.

Він дістав ще одну карту. Ця була темнішою, із рідкісними блакитними крапками.

— Це область старих зірок. Там майже немає молодих систем. Планети холодні й повільні. Але іноді трапляються дуже давні супутники… вони обертаються навколо згаслих світил.