Розділ 24. Розмова у вітальні. Від першої особи Люсі

З міркувань безпеки Уг вирішив не залишати квартиру.

Сер Річард поставився до цього з несподіваною серйозністю. Від самого ранку він уже стояв на нашому порозі з величезним пакетом, набитим усілякими продуктами. Судячи з його розмірів і вмісту, це був не просто дружній візит… а справжня стратегічна операція: нагодувати Уга і водночас вивідати в нього все, що тільки можливо.

Уг зустрів його з виразом щирої поваги.

— Я починаю розуміти, чому ваш вид вижив, — бадьоро мовив він, зазираючи до пакета. — У вас є люди, які приносять їжу. Це надзвичайно сильна еволюційна стратегія.

Сер Річард збентежено всміхнувся.

— Я просто… вирішив, що ти такого ще не куштував.

Уг підняв одну з упаковок, уважно її роздивився й схвально кивнув.

— Мені вже подобається. Я ще навіть не відкрив, а воно вже мені подобається. Це багатообіцяюче.

Він зробив паузу й додав:

— Якби під час моїх подорожей траплялося більше таких людей, я, можливо, рідше потрапляв би в небезпечні ситуації. Або принаймні потрапляв би в них ситим.

Марта прийшла ближче до обіду — вже під вечір.

Ми всі зібралися у вітальні: Аерон сидів на дивані, сер Річард і Уг розташувалися в старовинних глибоких кріслах біля каміна. Марта сіла за великий обідній стіл, а я — поруч із нею. Лише Лукас залишився у своїй кімнаті. Попри моє запрошення, він так і не вийшов, і я залишила двері прочиненими, щоб він міг чути нашу розмову. Раптом щось його зацікавить.

Майже всю ніч Марта вивчала старовинну книгу, яка зберігалася в неї й вважалася найціннішою реліквією, а вранці ще й вирушила до міської бібліотеки. У її архівах вона знайшла кілька пергаментів, що привернули її увагу. Тепер усе це лежало перед нами.

Старовинний фоліант виглядав так, ніби був свідком того, як боги лише розпаковували коробки з цим світом.

Марта повільно перегортала сторінки. Її пальці були вкриті сірим пилом, а погляд — напружений і зосереджений.

— Я не впевнена, що правильно все розумію… — тихо сказала вона. — Але якщо це справді Він… усе значно серйозніше, ніж ми думали.

Вона провела лінію на аркуші.

— Він не руйнує світи. Він їх стирає.

Її долоня ковзнула по лінії — і та зникла.

— Без сліду. Наче їх ніколи й не існувало.

Марта перегорнула сторінку.

— Він перебуває поза часом. Для нього не існує ні минулого, ні майбутнього. Він просто… наближає кінець.

Вона на мить замислилася.

— Світ може ще жити… але для Нього він уже завершився.

Запала коротка тиша.

— І тоді Він просто перегортає сторінку.

Марта знову задумалася.

— Уявіть дерево. Воно ще зелене. Але всередині вже почало вмирати. І Він… лише пришвидшує цей процес.

Вона знову перегорнула книгу.

— Тут також сказано… Він не приносить кінець світу. Він просто… дозволяє йому статися. Коли цикл завершено, Він відчиняє наступні двері.

Марта підвела очі.

— Наче Він… провідник, а не руйнівник. Але від цього не стає легше.

Її палець повільно ковзнув рядком.

— І ще… Він відчуває тріщини в реальності. Коли світ утомився існувати. Коли він уже тримається… з останніх сил.

Марта важко зітхнула.

— Це схоже на людину, яка надто довго хворіє… і вже не може жити, але ще не здатна померти. І тоді приходить Він.

У кімнаті запанувала тиша.

— Але в Нього є слабкість.

Вона серйозно подивилася на нас.

— Він не може діяти там, де є сильна воля до життя. Якщо хтось по-справжньому хоче жити… якщо світ ще бореться… Його сила слабшає.

Марта задумливо примружилася.

— Отже… Його не можна зупинити силою. Але, можливо… можна зупинити самим життям.

Уг тихо хмикнув.

— Тобто… якщо достатньо вперто триматися за існування, можна пережити космічне знищення? Мені починає подобатися ця стратегія.

Марта знову опустила погляд у книгу — і раптом завмерла.

— Зачекайте…

Вона швидко перегорнула кілька сторінок.

— Тут є ще одна згадка… про мінерал. «Сіре серце», — вона насупилася.

Погляд Аерона, звернений до фоліанта, став особливо уважним.

— Дуже дивний опис. Кажуть, цей мінерал здатний утримувати рівновагу. Він стабілізує порожнечі та розриви простору.

— Між чим і чим? — запитала я.

— Між завершенням… і продовженням, — відповіла Марта. — Між тим, що вже відходить… і тим, що ще тримається за життя.

Я відчула, як у грудях похололо.

— І ти думаєш, що…

— Я думаю, — м’яко перебила мене Марта, — що ти вже дуже серйозно втрутилася в цей процес.

Моє серце забилося швидше.

— Ти відкрила портал там, де його не існувало, — продовжила вона. — Ти втримала перехід. Не дозволила хаосу все зруйнувати. Це не випадковість.

— Люсі не зовсім звичайна людина навіть для цього світу, — раптом заговорив Аерон. — Вона має дивовижну стійкість до Хаосу. Там, де інші втрачають себе, вона залишається собою. Там, де інші ламаються, вона продовжує бачити ясно.

Я розгублено подивилася на нього.

— Про що саме ти зараз говориш?

Аерон повільно повернувся до мене.

— Ти не злякалася. Не втратила себе. Навіть у мертвому світі, падаючи в безодню, ти продовжувала спостерігати, аналізувати… думати.

Марта замислилася.

— Це може бути важливим… якщо ми справді маємо справу з тим, хто стирає світи.

Аерон кивнув. Помовчавши, він додав уже тихіше:

— Але Люсі… ніби стримує щось усередині себе. І це впливає на все навколо. Такі, як вона, трапляються дуже рідко.

Мені стало тривожно.

— І що це означає?

Аерон трохи насупився.

— Можливо… ти здатна наблизитися до місць, куди інші не зможуть потрапити. Або витримати присутність того, хто пов’язаний із хаосом. Я думаю… якщо хтось і може стати гідним супротивником Руйнівника світів, то це ти, Люсі.

У кімнаті знову стало тихо.

Я мимоволі озирнулася в бік кімнати Лукаса.