Глава 21. Додому. Від першої особи Люсі

Ми пройшли крізь двері майже одночасно. Простір м’яко здригнувся — і вже наступної миті я стояла у своїй квартирі.

Все навколо було настільки звичним, що на секунду мені здалося: нічого й не сталося. Ні мертвого світу. Ні ущелини. Ні падіння.

Я з полегшенням видихнула.

Повітря було теплим, знайомим. Десь тихо цокав годинник. Навіть запах квартири — трохи кави, трохи старих книг — після кам’яного пилу вмираючого світу здавався майже нереальним.

Ми швидко поклали Аерона на диван у вітальні. Його стан залишався важким. Обличчя бліде, дихання нерівне, плече й стегно сильно пошкоджені. Але тепер він хоча б не втрачав свідомість.

— Це вже прогрес, — тихо зауважив Уг, обережно складаючи крила.

Я принесла аптечку. Руки трохи тремтіли, але я змушувала себе діяти спокійно. Як змогла, обробила рану й наклала пов’язку. Я не була впевнена, що роблю все правильно, але іншого виходу не існувало.

— Він вибереться, — тихо сказав Уг, уважно спостерігаючи за Аероном.

Я мовчки кивнула.

Коли з’явилася коротка пауза, я попрямувала до кімнати брата.

Лукас сидів на підлозі в тій самій позі, що й раніше. Спиною спирався на ліжко, погляд був спрямований в одну точку. Мені здалося, що відтоді, як я покинула дім, тут нічого не змінилося.

Серце боляче стиснулося.

Я підійшла ближче, взяла його телефон і подивилася на дату та час. І завмерла. Минуло не більше десяти хвилин відтоді, як я пішла крізь двері в інший світ.

Десять хвилин. Після всього, що сталося.

Я повільно опустилася поруч. Тепер було зрозуміло, чому Лукас залишався в тій самій позі. Для нього час майже не рухався.

— Лукас… — тихо покликала я.

Він трохи повернув голову, але погляд залишився порожнім. Останнім часом це стало майже звичним.

Я обережно торкнулася його плеча й підвелася.

З кухні вже долинали звуки. Уг влаштувався там із абсолютним комфортом. Він відкрив холодильник і витягнув буквально все, що зміг знайти. На столі лежали сир, ковбаса, овочі, хліб, масло й баночка варення.

Він їв із щирою насолодою.

— Треба визнати, — пробурмотів він, відкушуючи черговий шматок, — вмираючі світи — це, звісно, драматично… але повертатися в місце з холодильником — безцінно.

— Ти міг би хоча б запитати, — удавано сердито сказала я.

— Я й питаю, — спокійно відповів Уг, не припиняючи жувати. — У свого шлунка. Він схвалює.

Він відкрив ще одну упаковку вівсяного печива.

З вітальні долинув слабкий голос Аерона:

— Він з’їсть твої запаси за кілька годин.

Уг знизав плечима.

— Я ризикував життям. Організм вимагає компенсації.

Я втомлено посміхнулася. Попри все… я була вдома.