Розділ 20. Народження переходу. Від першої особи Люсі

— Аерон… — мій голос зривався, ставав чужим.

Він лежав нерухомо. Кров стікала по скроні тонкою темною смугою, вбираючись у пил. Очі заплющені. Обличчя бліде, майже сіре.

— Ні… ні… — я опустилася поруч, вже не відчуваючи під собою каміння.

Руки тремтіли. Я не розуміла, куди дивитися, за що хапатися.

— Він дихає, — різко сказав Уг.

Я завмерла.

— Що?..

— Дихає, — повторив він уже спокійніше. — Повільно. Але дихає.

Я нахилилася нижче. Спочатку — нічого. Потім ледь помітний рух.

Груди. Слабкий. Нерівний.

Я судомно вдихнула.

— Аерон… ти чуєш мене?

Відповіді не було.

Я обережно торкнулася його обличчя. Шкіра була холодною, але живою.

— Треба перевірити травми, — сказав Уг уже зібраним тоном. — І швидко.

Я кивнула, хоча він, можливо, цього навіть не побачив. Руки все ще тремтіли, але я змусила себе зосередитися.

— Аерон… — тихо, майже пошепки. — Я зараз подивлюся, добре?

Він не відповів.

Я обережно торкнулася його плеча — і він різко здригнувся, видихнувши крізь зуби. Живий.

— Плече, — швидко сказала я. — Там щось не так.

Уг нахилився ближче, уважно оглядаючи.

— Вивих, — коротко сказав він. — Бачиш положення?

Я кивнула. Рука лежала під неприродним кутом.

— І нога теж… — я перевела погляд нижче.

Одна нога була дивно вивернута, але не так сильно.

— Забій або розтягнення, — сказав Уг. — Ходити зможе… можливо.

— Кров… — я обережно відсунула тканину.

На боці зяяла рана. Глибока. Рвані краї.

Я різко вдихнула.

— Не смертельно, — швидко сказав Уг, ніби прочитавши мої думки. — Але якщо не обробити — стане гірше.

Я кивнула, намагаючись утримати себе в реальності.

— Голова… — прошепотіла я.

Кров на скроні. Удар був сильним.

— Струс, — тихо сказав Уг. — І, можливо, важкий.

Наче на підтвердження його слів, Аерон слабо застогнав.

Я завмерла.

— Аерон?

Його пальці ледь помітно здригнулися. Повільно, з величезним зусиллям, він вдихнув глибше, ніж раніше. І розплющив очі.

Погляд був розфокусований. Він дивився кудись крізь мене, не впізнаючи.

— …Люсі?.. — голос був хрипким, майже нечутним.

У мене перехопило подих.

— Я тут, — швидко сказала я, нахиляючись ближче. — Я тут.

Він спробував підвестися — і тут же різко втягнув повітря від болю.

— Не рухайся! — я майже крикнула.

Уг тихо фиркнув:

— Запізно. Він уже спробував побути героєм.

Аерон слабо посміхнувся… чи мені це лише здалося.

— Живий… значить… не все так погано…

Його погляд на секунду став яснішим. Він подивився прямо на мене.

— Ти… не впала?

Я мимоволі посміхнулася крізь страх.

— Впала. Але Уг мене врятував.

— Добре… — видихнув він.

І знову заплющив очі.

— Гей! — я різко нахилилася. — Аерон!

— Живий, — спокійно сказав Уг. — Просто знепритомнів. Організм розумніший за вас обох.

Я повільно видихнула, намагаючись заспокоїтися. Але всередині все ще тремтіло.

Він був живий. Але тепер… усе стало складніше.

Я сиділа поруч з Аероном, намагаючись не дивитися на кров. Думки металися. Перша допомога. Треба щось робити. Терміново.

— Уг… — я ковтнула слину. — У вас у рюкзаку… випадково немає якоїсь таблетки, яка… ну, повністю все лікує?

Я спробувала посміхнутися.

— Бажано якомога швидше.

Уг уважно подивився на мене.

— Є.

Я завмерла.

— Що?..

Він трохи підняв крило й дістав із закріпленого на ньому контейнера маленький темний циліндр. Його поверхня була матовою, з ледь помітним пульсуючим візерунком.

— Капсула регенерації «Нульовий цикл», — спокійно сказав він. — Запускає відновлення тканин, зменшує запалення, стабілізує стан.

Я дивилася на неї, не моргаючи.

— Ти серйозно?..

— Абсолютно.

— Тоді… давай!

Уг не поворухнувся.

— Вона не виправляє все, — додав він. — Прискорює. Підтримує. Дає шанс.

Пауза.

— Але не замінює лікування.

Надія всередині мене різко згасла.

— Тобто… цього недостатньо?

— Недостатньо, — спокійно підтвердив він.

Я стиснула руки.

— Чорт…

Я подивилася на Аерона. Він був живий. Але це було крихке «живий».

— Якби ми були там… — вирвалося в мене. — На початку. Біля дверей…

Я різко вдихнула.

— Ми могли б пройти крізь них. Я б… я б змогла провести його у свій світ, додому. Там… там би допомогли…

Слова самі обривалися.

Уг раптом став серйозним. Повністю.

— Портали тут поводяться неправильно.

Я підняла на нього очі.

— Що?..

— Вони переміщуються, — сказав він. — Там, де були — їх більше немає.

Він трохи помовчав.

— І з’являються там, де їх ніколи не було. Власне, через них у нас і виникли деякі проблеми.

Я завмерла.

— Але… тоді це неможливо…

— Не для тебе, — тихо сказав Уг.

Я нахмурилася.

— Що ти маєш на увазі?

Він кивнув у бік Аерона.

— Він говорив це ще раніше. Просто ти не почула. — Ти вмієш заспокоювати хаос.

Серце забилося сильніше.

— І?..

— Портали — це хаос, — сказав Уг. — Нестабільні переходи. Розриви.

Він пильно подивився на мене.

— Отже, ти повинна вміти їх знаходити.

Пауза.

— Або… — додав він тихіше, — створювати.

Я дивилася на нього, не рухаючись.

— І як, на твою думку, я можу це зробити?

— Звідки мені знати?! Це твої здібності! Я лише сподіваюся, що Аерон не помилився щодо тебе.

Я подивилася на Аерона, і всередині піднімалася холодна порожнеча. Земля навколо ще тремтіла, але вже значно слабше. Уг сопів поруч.

І раптом я згадала. Марту. І її слова, які тоді здавалися мені дивними… майже нереальними.