Розділ 19. Землетрус. Від першої особи Люсі

Ми йшли вздовж ущелини в бік зруйнованого міста, яке Уг виявив під час розвідки. І я раптом замислилася: як дивно, я й Аерон з різних Галактик, а чудово спілкуємося й розуміємо мову одне одного. І я вирішила запитати своїх попутників, як це у нас відбувається.

— Ти ж розумієш мене… без слів? — запитала я і тільки потім помітила, що майже не ворушила губами.

Аерон подивився на мене уважно.

— Ти теж починаєш звикати, — його голос пролунав прямо в моїй свідомості.

Я нахмурилася.

— Зачекай… адже ми розмовляємо… — я зупинилася. — Ми взагалі говоримо?

Аерон злегка схилив голову.

— Іноді. Коли тобі так спокійніше.

Я машинально доторкнулася до губ. Вони були нерухомі.

— Тобто… ми вже якийсь час спілкуємося подумки?

— Так.

— Чудово, — втрутився Уг. — Вітаю. Ти перейшла на міжгалактичний стандарт спілкування. Без інструкцій і навчання.

— Чому я раніше не помітила? — запитала я.

— Тому що ми підтримували звичну форму, — відповів Аерон. — Твій розум сам створював відчуття звичайної розмови.

— Люди взагалі багато чого додумують, — додав Уг. — Особливо коли поруч дві істоти з інших галактик. Психіка намагається зробити ситуацію… менш дивною.

Я тихо видихнула.

— Значить… ми можемо говорити і так, і так?

— Так.

— І ви чуєте мої думки?

— Тільки коли ти звертаєшся, — спокійно відповів Аерон.

— Або коли ти думаєш занадто голосно, — додав Уг. — Що, до речі, трапляється досить часто.

Я мимоволі посміхнулася.

— І давно ми так розмовляємо?

— Відтоді, як ти перестала нас боятися, — м’яко відповів Аерон.

Настрій у всіх був несподівано хорошим. Можливо, тому що ми нещодавно підкріпилися. Їжа у нас була простою, але ситною — тонкі хрусткі пластинки, які Аерон дістав із герметичного контейнера у своєму рюкзаку. Вони нагадували печиво, за кольором були трохи сіруваті, з ледь помітним металевим блиском.

Аерон називав це «Сніданок мандрівника» або просто «Квазари». Варто було їх розламати, як усередині з’являвся слабкий теплий пар, і смак виявлявся дивним — спочатку сухим, майже несмачним, а потім розкривався м’якою солодкістю, немов десь дуже далеко колись росли злаки і сонце все ще пам’ятало їх.

Після цього я заварила трав'яний чай зі своїх запасів. Напій вийшов терпким, з легкою гіркуватістю і, несподівано, приємним післясмаком.

Уг, як завжди, зробив ковток і нахмурився.

— Знаєш, Люсі… — промовив він, задумливо дивлячись у чашку. — Якщо ця планета й померла, то, можливо, саме після того, як хтось уперше заварив і скуштував такий чай.

Я мимоволі посміхнулася.

— Минулого разу ти казав, що він схожий на відвар із пилу.

— Я розвиваю свою критику, — спокійно відповів Уг. — Сьогодні смак більш… філософський. Схоже на жаль з легкими нотками сухого моху.

Аерон ледь помітно посміхнувся, але нічого не сказав.

Ми рухалися вздовж мертвої ущелини. Я йшла трохи попереду, обережно ступаючи по каменях. Вона тягнулася далеко, зникаючи в сірому серпанку. Його краї були нерівними, немов сама планета колись тріснула і так і не змогла зростися.

Вітер повільно ковзав по скелях, іноді піднімаючи легкий пил. Камені під ногами були теплими, хоча сонце ледь пробивалося крізь каламутне небо.

Я не переставала дивуватися цій глухій тиші навколо. Навіть кроки звучали приглушено, немов простір поглинав звук.

Я обережно подивилася вниз — ущелина була бездонною.

І раптом земля під ногами ледь помітно здригнулася.

Я зупинилася.

— Ви відчули?..

Перший поштовх був порівняно слабким. Камені злегка заковзнули, і десь далеко посипалася дрібна галька.

Потім другий. Сильніший.

Земля застогнала — глухо, глибоко, немов планета прокидалася від довгого сну.

— Назад, — швидко сказав Аерон.

Але поштовхи посилювалися. Третій удар був різким. Ґрунт під ногами здригнувся, і я ледь втримала рівновагу. Камені навколо почали рухатися. Десь праворуч з гуркотом зірвався валун.

Я озирнулася. Ліворуч — обрив у ущелині. Праворуч — долина, де величезні валуни вже рушили. Вони котилися повільно, але неминуче.

— Немає безпечного місця, — тихо сказав Аерон, намагаючись оцінити ситуацію.

Земля знову здригнулася. Ґрунт під моїми ногами тріснув — спочатку тонка лінія, потім ще одна. Камені почали обсипатися.

— Люсі! — голос Аерона пролунав різко.

Я спробувала зробити крок назад, але земля зникла з-під ніг. Камінь піді мною нахилився, і я втратила рівновагу.

Світ хитнувся. Я ковзнула вперед, намагаючись вхопитися за край, але пальці торкнулися лише пилу та дрібних камінців.

Ще один поштовх. І земля просто зникла. Я відчула, як втрачаю опору.

Ущелина різко розкрилася переді мною, і в наступну мить я вже летіла вниз, у сіру глибину, де не було ні звуку, ні світла…

Страх, жах, паніка підірвали мою свідомість.

Я зрозуміла, що з прискоренням лечу в безодню.

Вітер вдарив в обличчя. Камені прослизнули поруч і зникли в сірій глибині. Серце билося так голосно, ніби намагалося утримати мене на поверхні реальності. І раптом… Все завмерло.

Падіння не зупинилося, але стало повільним, неможливим, як уві сні. Камені навколо зависли в повітрі. Пил витягнувся тонкими лініями. Навіть звук зник.

Я падала… але час наче перестав рухатися.

І тоді я відчула чиюсь присутність. Не поруч, а всередині простору.

Його голос пролунав прямо в свідомості. Спокійний. Стародавній. Без емоцій.

—Цей світ не любить непроханих гостей, Люсі.

Я впізнала його. Той, хто знищує світи.

— Це… ти? — думка затремтіла, але прозвучала чітко.

— Ти падаєш, — сказав він спокійно. — Люди називають це випадковістю. Але випадковостей не існує, особливо там, де світ уже вмирає.

Я спробувала вдихнути, але навіть дихання рухалося повільно.