Розділ 17 Там, де час дихає. Від першої особи Люсі

Ми йшли вже дуже довго. Хоча тут неможливо було сказати — скільки саме. Час не рухався вперед. Він… розтікався. Іноді мені здавалося, що минула лише година. А іноді — що ми зробили всього кілька кроків, хоча ноги вже нили так, ніби за плечима залишився цілий день. І саме тоді пам’ять раптом повернула мене до однієї розмови з Мартою.

— Ти знову дивишся на годинник, Люсі, — м’яко сказала вона, не відриваючи погляду від чашки з гарячим трав’яним настоєм.

— Я просто думаю… — я тоді зітхнула. — Час ніби витікає крізь пальці. Іноді його страшенно мало… а іноді здається, що він зовсім зупинився.

Марта ледь усміхнулася куточками губ.

— Бо час — не річка, як нас учили.

— А що тоді?

— Швидше… вітер. Його не видно, але можна відчути. Іноді він несе тебе вперед, іноді кружляє на місці. А іноді — повертає туди, де ти вже була.

Я нахмурилася.

— Але ж минуле вже минуло…

— Тільки для розуму, — тихо відповіла Марта. — Для душі минуле завжди поруч. Ти ж помічала: іноді заходиш у кімнату — і раптом згадуєш дитинство. Або чуєш запах — і ніби повертаєшся в інший рік.

— Так… буває.

— Бо час не йде по прямій. Він лежить шарами. Як сторінки книги, складені одна на одну. І іноді… одна зі сторінок піднімається.

Я замислилася.

— Виходить… можна зазирнути в інший час?

Марта підняла на мене очі. У них мерехтіло м’яке, загадкове світло.

— Іноді ми робимо це щодня.

— Уві сні?

— Уві сні. У медитації. У сильних почуттях. Час відкриває двері тим, хто вміє слухати.

— А майбутнє… воно вже існує?

Марта повільно провела пальцем по краю чашки.

— Майбутнє схоже на сад. Він уже посаджений… але не все в ньому проросло. Є стежки, які вже намічені. А є ті, що з’являться лише тоді, коли ти зробиш крок.

Я нахилилася трохи вперед.

— Тобто ми можемо змінювати час?

— Ми можемо змінювати свій рух у ньому. А це майже те саме.

Я мовчки дивилася на неї.

— А чому іноді здається, що час прискорюється?

— Тому що душа готується до змін. Перед важливими подіями час завжди починає текти інакше. Наче ти входиш у вир.

— І це небезпечно?

Марта похитала головою.

— Ні. Це знак. Коли час змінюється — відкриваються двері. Просто не всі їх помічають.

— А ти помічаєш?

Марта усміхнулася. У її усмішці було щось дуже давнє і дуже тепле.

— Іноді. Коли повітря стає густішим. Коли тиша починає звучати. Коли випадковості складаються у візерунок.

Я тоді тихо прошепотіла:

— Мені здається… зараз саме так.

Марта подивилася на мене уважніше.

— Тоді будь обережна, Люсі.

— Чому?

— Бо коли час починає слухати тебе… слова треба вибирати дуже уважно.

— Час може слухати?

— Він завжди слухає. Просто не завжди відповідає.

За вікном тоді промайнув легкий вітерець, і фіранка ледь помітно здригнулася.

Марта тихо додала:

— І пам’ятай… іноді найкоротша мить може змінити все життя. А іноді потрібне ціле життя, щоб зрозуміти одну-єдину мить.

Я довго мовчала.

— Марто… а можна навчитися відчувати час?

Вона простягнула мені чашку.

— Заплющ очі. Слухай своє дихання. Між вдихом і видихом є маленька пауза.

Я заплющила очі.

— Відчуваєш?

— Так…

— Ось там і живе час. Між тим, що було… і тим, що тільки народжується.

Ми йшли вузькою смугою землі, що зависла посеред порожнечі.

Ліворуч — нічого. Праворуч — теж нічого.

— Якщо ти ще раз озирнешся, я тебе дзьобну, — сказав Уг.

— Я не озираюся.

— Ти думаєш про те, щоб озирнутися. Це майже одне й те саме.

Я стиснула губи, але нічого не відповіла.

Він мав рацію.

Позаду було щось неправильне. Не звук. Не рух. Просто відчуття, що простір за спиною поводиться не так, як повинен.

Втім… не тільки за спиною.

Аерон ішов попереду, трохи осторонь. І жодного разу не озирнувся.

— Ти це відчуваєш? — тихо запитала я.

Він навіть не сповільнив крок.

— Відчуваю.

— І що це?

— Не портал.

Чомусь після цих слів стало ще тривожніше.

Іноді далеко внизу миготіло щось схоже на світло. Але варто було придивитися — і воно зникало, ніби його ніколи не існувало.

— Я вже ненавиджу це місце, — пробурмотів Уг. — А ми ще навіть нікуди не дійшли.

— Ти завжди все ненавидиш, — сказала я.

— Неправда. Я дуже люблю їжу. Безпеку. І ситуації, де ніхто не помирає.

— Запам’ятаю.

— І правильно. Це стане в пригоді, коли почнеться найгірше.

Я хотіла відповісти, але раптом зупинилася.

Земля під ногами змінилася.

Ледь помітно. Але я відчула це так ясно, ніби ступила на тонкий лід.

— Аерон…

Він уже стояв нерухомо.

— Не рухайся, — сказав він.

Я завмерла.

Смуга землі попереду ніби здригнулася.

Не тріснула. Не зникла.

Просто… змінилася.

Наче хтось перемалював її поверх старої.

— Це розлом? — пошепки запитала я.

— Майже, — відповів він. — Але гірше.

Звичайно. Чому б і ні.

Я вдивилася вперед — і раптом зрозуміла, що більше не можу оцінити відстань.

Крок. Два…

А може — безкінечність.

— Нам треба обійти це? — тихо запитала я.

— Якби це можна було обійти, — так само тихо сказав Аерон, — я б уже це зробив.

Тиша стала густою й в’язкою.

Навіть Уг перестав жартувати.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Воно… дихає.

Я теж це відчула.

Простір попереду пульсував.

Не як щось живе. Як рана.

І раптом…

Я зрозуміла, куди треба ступити.

Чітко. Без жодного сумніву. Наче хтось вклав це знання просто в мене.

«Є стежки, які вже намічені. Але є й ті, що з’являться лише тоді, коли ти зробиш крок…»