Розділ. 16 Союз серед руїн. Від першої особи Люсі

Мені наснився сон. Він був дивно світлим і теплим, зовсім не схожим на цей мертвий світ.

Я йшла полем. Трава м’яко торкалася моїх рук, ніби впізнавала мене. Вітер був теплим, а небо — глибокого золотавого кольору, ніби захід сонця тут ніколи не закінчувався. Праворуч, за краєм урвища, розливався океан. На самому краю стояв Лукас і дивився вдалечінь. Я бачила його в профіль: він усміхався й виглядав дивовижно живим у своєму бездоганно білому костюмі.

Трохи далі стояла мама. Вона здавалася молодшою, ніж я її пам’ятала. На її обличчі був той спокій, який я майже встигла забути. Вона не підійшла до мене — лише стояла й чекала, поки я сама наближуся.

— Ти шукаєш не там, де найстрашніше, — тихо сказала вона. — Ти шукаєш там, де світ ламається… але шлях завжди починається там, де ти відчуваєш тишу.

Я хотіла запитати, що це означає, але мама лише підняла руку, зупиняючи мене.

— Коли камінь стане теплим — іди.
                 Коли вітер зникне — слухай.
                 Коли хаос почне відступати — значить, ти вже поруч.

Її постать почала розчинятися в золотому світлі.

— І пам’ятай… ти не просто шукаєш. Ти змінюєш.

Сон зник так само м’яко, як і з’явився.

Я прокинулася.

Багаття майже згасло. Світ навколо залишався таким самим нерухомим і сірим. Аерон та Уг сиділи трохи осторонь. Спершу я хотіла покликати їх, але раптом почула уривки розмови.

— Кажу тобі, — тихо промовив Уг, — мені не подобається це місце. Воно… надто тихе. Навіть для мертвого світу.

— Але він ще не помер остаточно, — відповів Аерон.

Я завмерла, не подаючи вигляду, що вже не сплю.

— Сіре Серце… — продовжив він тихо. — Воно має бути десь тут. Але якщо це так, значить, той, хто нищить світи, теж десь поруч.

— І ти справді вважаєш, що воно варте такого ризику? — запитав Уг.

Аерон помовчав кілька секунд.

— Сіре Серце — надзвичайно рідкісний мінерал. Воно народжується лише тоді, коли світ руйнується. Утримує рівновагу між розпадом і формою. І воно нам потрібне. У мене відчуття, що без нього ми не зможемо відкрити потрібний портал. З його допомогою можна стабілізувати прохід… або створити новий.

— Або загинути, — хмикнув Уг.

— І це теж можливо.

Уг важко зітхнув.

— Портали тут поводяться дивно. Я відчуваю… ніби вони відкриваються й закриваються без жодних правил. Нам треба бути готовими піти будь-якої миті, щойно знайдемо цей камінь.

— Я знаю, — тихо відповів Аерон. — Тому… можливо, нам знадобиться дівчина.

Я відчула, як серце на мить завмерло.

— Вона? — здивувався Уг. — Серйозно?

— Ти й сам бачив, — спокійно сказав Аерон. — Вона вже проходила крізь хаос і залишилася цілою. Такі люди трапляються рідко. У неї… дивовижна стійкість. Світ поруч із нею ніби трохи заспокоюється.

Уг тихо клацнув дзьобом.

— Тобто ти хочеш використати її як якір?

— Я хочу вижити. І, бажано, ще й трохи заробити, — сухо відповів Аерон.

Я лежала нерухомо, слухаючи їх. І раптом згадала слова зі сну:

«Коли хаос почне відступати — значить, ти вже поруч».

Дивна думка промайнула в голові: я не відчувала тут хаосу. Хоча він мав бути всюди.

Я повільно розплющила очі й підвелася на ліктях.

— О, чудово, — пробурмотів Уг. — Вона ще й підслуховує. Просто ідеальна компанія.

Аерон не виглядав здивованим. Лише перевів на мене свій уважний, незмінно спокійний погляд.

— Ти давно не спиш, — сказав він.

Це не було запитанням.

Я не стала заперечувати.

— Достатньо давно, щоб зрозуміти: ви тут явно не заради краєвидів і риболовлі.

Уг тихо фиркнув.

— Ну ось. І жодної інтриги.

Я подивилася на Аерона.

— «Знадобиться», — повторила я. — У якому сенсі?

Він відповів не одразу. Як завжди.

— У тому, що ти вже довела: можеш тут вижити, — спокійно сказав він. — Там, де інші втрачають себе… ти залишаєшся собою.

Я трохи примружилася.

— І ти вирішив цим скористатися.

— Я вирішив це врахувати, — так само спокійно відповів він.

Різниця між цими словами була майже непомітною. Але я її відчула.

Я повільно підвелася на ноги.

— Добре, — сказала я. — Тоді без натяків.

Уг одразу пожвавився:

— О, це мені вже подобається. Починаються дебати!

Я не відводила погляду від Аерона. Я знала одне: не дозволю використовувати себе мовчки. Не тут. Не тоді, коли йдеться про життя і смерть.

— Ви йдете за Сірим Серцем. Я можу допомогти вам пройти далі.

Я зробила коротку паузу.

— Але ви допоможете мені.

— З чим? — спитав він.

— Знайти те, що забрало мого брата.

Тиша стала густішою.

Уг замовк. Аерон дивився на мене довше, ніж зазвичай, не кліпаючи.

— Це не одне й те саме, — нарешті сказав він.

— Я й не казала, що це одне й те саме, — спокійно відповіла я. — Але це один світ.

Він трохи схилив голову.

Я продовжила:

— Ви знаєте більше, ніж говорите. І ви вже тут. І я вам потрібна. А це означає, що у вас теж немає простого виходу.

Уг тихо клацнув дзьобом.

— О, вона зараз дуже красиво обертає нас проти нас самих. Я в захваті.

Я не звернула на нього уваги.

— Я піду з вами, — сказала я. — Але не як «умова» чи «зручний випадок».

Я зробила паузу.

— Як союзник.

Аерон мовчав. І в цій мовчанці було більше, ніж у багатьох словах.

— Ти не розумієш, із чим маєш справу, — сказав він нарешті.

— Тоді поясни.

Мені здалося, що за його звичною байдужістю на мить промайнув гнів. Але, можливо, лише здалося.

— Отже, домовилися, — ледь помітно усміхнулася я.

Уг важко видихнув.

— Ні, зачекайте. Це зараз вважається згодою? Бо в мене відчуття, що нас дуже акуратно втягнули в спільне підприємство.

Аерон перевів погляд уперед.