Розділ 14. Біля багаття. Від першої особи Люсі

Вогонь горів тихо, майже без тріску. У цьому світі навіть полум’я здавалося обережним, ніби боялося порушити чужу тишу.

Я сиділа, підтягнувши коліна до грудей, і дивилася, як рідкі іскри підіймаються вгору — і зникають, не досягаючи темного неба.

Останнім часом усе відбувалося так швидко, що я не встигала усвідомити головне: наскільки це неможливо.

Двері в інший світ — у стіні моєї квартири. Я, яка ще недавно жила звичайним життям. І зараз — тут: біля багаття в спустошеному світі десь у далеких просторах.

Поруч — людина, яка провела більшу частину життя в міжгалактичних подорожах, і розмовляючий гриф.

Я перевела погляд на Аерона. Він сидів нерухомо, як завжди. Вогонь торкався його обличчя лише частково, і від цього він здавався ще більш чужим — ніби належав не цьому місцю, а якомусь іншому шару реальності, де все тримається на холодній точності.

Ще зовсім недавно яй уявити не могла, що опинюся у іньшому світі. А тепер це - факт. Іноді мені здавалося, що все це — сон. Але камінь під ногами був надто холодний, повітря — надто реальне, а мовчання поруч — надто справжнє.

Уг, на відміну від Аерона, мовчати не вмів. Він безперервно говорив — про міжгалактичні маршрути, зруйновані станції, космічних піратів, планети. Іноді сміявся над власними історіями, іноді раптово замовкав, ніби щось згадував, про що краще не говорити. Час від часу він бурмотів собі під дзьоб і кидав погляд у бік ущелини — ніби одночасно жартував і насторожувався.

А я слухала. І помічала дивне: я сприймала це все занадто спокійно.

Дивні супутники.
Дивний світ.
Дивний шлях.

Я провела рукою по холодному каменю й раптом подумала: можливо, все почалося набагато раніше.

Моє життя завжди було трохи іншим. Мені снилися сни, які не зникали з пробудженням — яскраві, тривожні, іноді настільки реальні, що ранок здавався їх продовженням. У них були місця, яких я ніколи не бачила, і люди, яких не знала. І відчуття, що це не просто уява.

Я завжди відчувала світ інакше. Наче між словами людей існувало ще щось — приховане, невимовлене. Я іноді вгадувала думки ще до того, як вони ставали словами. Іноді розуміла людей раніше, ніж вони самі себе.

Я згадала Марту. Вона говорила так, ніби знала більше, ніж дозволяла собі сказати. Її слова були як вузли — зрозумілі не одразу, а з часом.
«Ти не завжди будеш йти по землі, до якої звикла», — сказала вона колись.

Тоді це звучало як метафора. Тепер — як попередження.

Я підняла погляд на бліде небо.

Я сиділа біля багаття в світі, де не було життя. Я не знала, де саме перебуваю. Не знала, як повернутися. Поруч були мандрівник, який не пам’ятав свою батьківщину, і гриф, що говорив так, ніби це найприродніше явище у всесвіті.

І все ж… у цьому було щось правильне.

Лякаюче.
Незбагненне.
Але правильне.

Я згадала Лукаса. Його погляд — порожній, ніби з нього витягнули щось важливе, залишивши лише оболонку.

Я стиснула пальці.

Десь у цьому світі було те, що торкнулося його. Те, що змінило його. Те, що я повинна знайти.

Вогонь тихо здригнувся. Іскри знову піднялися вгору й розчинилися в темряві.

І раптом я зрозуміла: можливо, моє життя справді весь час вело мене сюди. Щоб одного дня я опинилася тут. Біля чужого багаття. У чужому світі. Й почала шукати те, що не належить жодному з відомих світів.